read-books.club » Класика » Борислав сміється, Франко І. Я. 📚 - Українською

Читати книгу - "Борислав сміється, Франко І. Я."

167
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Борислав сміється" автора Франко І. Я.. Жанр книги: Класика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 23 24 25 ... 86
Перейти на сторінку:
Ба­са­ра­ба.

- Так, так, прав­да твоя, поб­ра­ти­ме Ста­сю­ро,- зак­ри­ча­ли всі при­сут­ні,- се на­ша за­гальна крив­да: бід­ність, без­по­міч­ність, го­лод!

- А на ко­го її за­кар­бу­ва­ти? - спи­тав вдру­ге ста­рий.- Чи зно­си­ти її терп­ли­во, то­ту най­більшу, за­гальну крив­ду, а тілько кар­бу­ва­ти ті дріб­ні, част­ко­ві, що скла­да­ються на то­ту ве­ли­ку?..

Андрусь Ба­са­раб гля­дів на Ста­сю­ру і на всіх про­чих поб­ра­ти­мів зра­зу по­ну­ро і ні­би рів­но­душ­но, но вкін­ці на ли­ці йо­го за­яс­ні­ло щось, не­мов скри­та на дні в ду­ші ра­дість. Він встав з міс­ця і вип­ря­мив­ся, до­ся­га­ючи го­ло­вою аж до по­ва­ли не­ве­лич­кої ха­ти­ни.

- Ні, не тер­пі­ти нам тої за­гальної крив­ди, а хоть і тер­пі­ти, то не по­кір­но, не ти­хо, мов та стри­же­на вів­ця. Вся­ка крив­да му­сить бу­ти ука­ра­на, вся­ка неп­рав­да му­сить пімс­ти­ти­ся, і то ще туй, на сім сві­ті, бо що за суд бу­де на там­тім сві­ті, сього ми не знаємо! І чи ти га­даєш, що, кар­бу­ючи всі ті дріб­ні, част­ко­ві крив­ди, ми за­бу­ваємо про за­гальну? Ні! Ад­же кож­да й най­мен­ша крив­да, яку тер­пить ро­бу­чий чо­ло­вік, се част­ка тої за­гальної на­род­ної крив­ди, що всіх нас да­вить і глод­же до кос­ті. І ко­ли прий­де день на­шо­го су­ду і на­шої ка­ри, то чи ти ду­маєш, що не пімститься то­ді й за­гальна крив­да на­ша?

Стасюра сум­но якось по­хи­тав го­ло­вою, не­мов в ду­ші своїй не зов­сім ві­рив Ба­са­ра­бо­вій обі­цян­ці.

- Гай, гай, поб­ра­ти­ме Анд­ру­сю,- ска­зав він,- пімс­титься, го­во­риш… Вже то од­но, що не зна­ти, ко­ли то ще бу­де… А дру­ге: що нам з то­го, що ко­лись, мо­же, й пімс­титься, ко­ли нам те­пер від то­го не легше тер­пі­ти. А хоть і пімс­титься, то чи ду­маєш, що опіс­ля лег­ше бу­де?..

- Що ж бо ти, ста­рий,- крик­нув на нього з гріз­но блис­ку­чи­ми очи­ма Анд­русь,- роз­жа­ло­бив­ся, не зна­ти чо­го? Тяж­ко нам тер­пі­ти! Хі­ба ж я то­го не знаю, хі­ба всі ми то­го не знаєм? А хто змо­же так зро­би­ти, щоб ми не тер­пі­ли, щоб ро­бу­чий чо­ло­вік не тер­пів? Ніх­то, ні­ко­ли! Зна­чить, тер­пі­ти нам до су­ду-ві­ку та й по всьому. Тяж­ко се чи не тяж­ко,- що то ко­го об­хо­дить? Тер­пи і мов­чи, не по­ка­зуй дру­го­му, що то­бі тяж­ко. Тер­пи, а як не мо­жеш вир­ва­ти­ся з бі­ди, то бо­дай мс­ти­ся за ню,- се хоть тро­ха влек­шить тво­го бо­лю. Та­ка моя гад­ка, і всі приз­на­ли, що во­на прав­ди­ва,- чи не так?

- Так,- від­по­ві­ли поб­ра­ти­ми, але якимсь по­ну­рим го­ло­сом, не­мов се­ся прав­да не ду­же їх ра­ду­ва­ла, не ду­же при­па­ла їм до сер­ця.

- А ко­ли так,- го­во­рив да­лі Анд­русь,- то ні­що й га­ятись. Роз­по­ві­дай­те да­лі, хто про яку знає крив­ду.

Він сів. В ха­ти­ні ста­ло ти­хо. По­чав го­во­ри­ти Ма­тій. В йо­го су­сідст­ві умер ро­біт­ник в тем­ній жи­дівській ко­мір­чи­ні; як дов­го там ле­жав, від­ко­ли сла­бу­вав,- сього ніх­то не знає, і жи­ди ні­ко­му не хо­ті­ли то­го ска­за­ти. Го­во­рять, що ро­біт­ник мав тро­хи за­роб­ле­них гро­шей, а ко­ли зас­лаб, жи­ди ві­діб­ра­ли від нього гро­ші, а йо­го по­ти мо­ри­ли го­ло­дом, дер­жа­ли вза­пер­ті, по­ки не вмер. Ті­ло бу­ло стра­шен­но су­хе, да­в­но не ми­те і синє, як боз. По­зав­чо­ра но­чу­ва­ла якась жін­ка у дру­го­го су­сіднього жи­да. Вно­чі зляг­ла. Гро­шей у неї не бу­ло, і сей­час на дру­гий день жид ви­ки­нув її з ди­ти­ною з ха­ти. Роз­по­ві­дав один ріп­ник, зна­ко­мий тої жін­ки, що хо­ди­ла з ди­ти­ною до по­па, щоб ох­рес­тив, але піп не хо­тів ох­рес­ти­ти, по­ки не по­ка­же батька ди­ти­ни. То­ді то­та жін­ка ки­ну­ла ди­ти­ну в яму, а са­ма піш­ла до гро­мадсько­го уря­ду, кри­ча­чи, щоб її за­раз ві­ша­ли, бо дов­ше жи­ти не хо­че. Що з нею ста­ло­ся, Ма­тій не знав.

І да­лі піш­ли опо­ві­дан­ня, од­нос­тай­ні сво­єю ва­го­тою і ог­лу­ша­ючі своєю кри­чу­чою несп­ра­вед­ли­віс­тю. І за кож­дим роз­ка­за­ним фак­том опо­ві­дач зу­пи­няв­ся, жду­чи, по­ки кар­бо­вий Дер­кач не за­кар­бує на па­ли­ці, щоб «кож­до­му від­да­но бу­ло пов­ною мірою». Декотрі побратими говорили з таким супокійним, рівнодушним, майже мертвим виразом лиця, що вже сам їх го­лос, сам ви­раз ли­ця був сво­го ро­ду важ­ким фак­том, гід­ним за­кар­бо­ван­ня на ім’я за­гально­сус­пільної крив­ди та гні­ту. Дру­гі роз­па­лю­ва­лись, го­во­ря­чи, прок­ли­на­ли гно­би­те­лів і до­ма­га­ли­ся шви­д­кої для них ка­ри. Але най­більше зру­ши­ло всіх опо­ві­дан­ня мо­ло­до­го па­руб­ка, Прий­де­во­лі. Ко­ли прий­шла на нього че­р­га,- він був най­мо­лод­ший, то й чер­га на нього прий­шла на са­мім пос­лід­ку,- він ви­бух­нув дов­го здер­жу­ва­ним пла­чем і, за­ло­му­ючи сильні ру­ки, вис­ту­пив на­се­ред ха­ти.

- Перед бо­гом свя­тим і пе­ред ва­ми, поб­ра­ти­ми мої, жа­лу­юсь на своє го­ре! на свою страш­ну крив­ду!.. Оси­ро­ти­ли ме­не на весь вік… ві­доб­ра­ли пос­лід­не і по­топ­та­ли но­га­ми, і то так со­бі, для за­бав­ки!.. Ох, бо­же, бо­же, і ти гля­диш на все те і ще мо­жеш тер­пі­ти?.. Але ні, ти тер­пи со­бі, я не мо­жу, я не бу­ду!.. Поб­ра­ти­ми, то­ва­ри­ші ми­лі, радьте, що ме­ні ді­я­ти, як мсти­ти­ся! Все зроб­лю, на все від­ва­жу­ся, тілько не ка­жіть че­ка­ти, бій­те­ся бо­га, не ка­жіть че­ка­ти!..

Він за­мовк, хли­па­ючи, мов ма­ла ди­ти­на. По хви­лі за­чав спо­кій­ні­шим уже го­ло­сом:

- Ви знаєте, який я круг­лий си­ро­та на сві­ті, в якій бі­ді та нуж­ді зій­шли мої лі­та мо­ло­ді, по­ки не­щас­тя не заг­на­ло мя сю­ди, до сього пек­ла прок­ля­то­го. Але вся бі­да і нуж­да, всі не­щас­тя ні­чим бу­ли для ме­не, по­ки бу­ла хоть од­на лю­ди­на, кот­ра вмі­ла ме­не по­ті­ши­ти, роз­ра­ди­ти, при­го­лу­би­ти, кот­ра від­да­ла б бу­ла своє жит­тя за ме­не… кот­ра лю­би­ла ме­не!.. І тої єди­ної по­ря­тів­лі по­за­ви­ді­ли ме­ні во­ро­ги!.. Пос­лу­хай­те, що зро­би­ли. Ви знаєте, во­на для ме­не по­ки­ну­ла свою ха­ту, свою ма­тір ста­ру і прий­шла сю­ди, до Бо­рис­ла­ва, що­би бу­ти ра­зом зо мною. Ми жи­ли ра­зом от уже пів­ро­ку. Во­на пра­цю­ва­ла при ма­га­зи­ні то­го ба­га­ча Гольдкре­ме­ра. На своє ли­хо, спо­до­ба­лась там­ка всім тим псам, що її ви­да­ли. А там їх є до віт­ру: ка­сієр, мо­ло­дий жи­дик Шмулько Блю­ті­гель, над­зо­рець, та­кож мо­ло­дий жи­док, да­лі ще якісь там кап­ца­ни, бог би їх по­ра­зив!.. По­ча­ли во­ни до неї на­ла­зи­ти, не да­ва­ти її спо­кою. Раз, дру­гий во­на відп­ра­ви­ла їх че­м­но, а да­лі, ко­ли Блю­ті­гель зас­тав її якось са­му в при­сін­ку ма­га­зи­ну і, ос­мі­ле­ний, по­чав ду­же вже до неї зас­ка­ку­ва­ти, во­на, нем­но­го ду­мав­ши, від­ки­ну­ла ру­ку і так та­рах­ну­ла жид­ка по­ме­же ву­ха, що му аж ро­том і но­сом кров бриз­ну­ла і сам, як ти­ка, по­ко­тив­ся між боч­ки. Що ми то­го ве­чо­ра нас­мі­яли­ся з улаз­ли­во­го жид­ка, ко­ли во­на роз­по­ві­ла ці­лу то­ту річ. Але ми зав­час­но смі­яли­ся. Жи­док роз­лю­ту­вав­ся і змо­вив­ся

1 ... 23 24 25 ... 86
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Борислав сміється, Франко І. Я.», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Борислав сміється, Франко І. Я."