Читати книгу - "Слід золотого обозу, Давид Ігорович Виходець"

Можливо, Мартин Шумило, все-таки був не досить обізнаний з машиною, а може, й сам по собі зіпсувався мотор — хтозна. Тільки він як зненацька змовк, то що вже Мартин не робив, а машина з місця не рушила.

Пальчевський, помітивши, що танк вийшов з ладу, подав команду оточити його.

Десятків зо два солдатів, забігши з боків, обступили танка. Почали щосили молотити в залізні борти прикладами. Потім хтось приніс каністру гасу, хлюпнули ним по башті, кинули сірника, і взялася полум'ям залізна фортеця. І тої ж миті всередині пролунав вибух. Танк сколихнувся й осів. Екіпаж Давида Цигана підірвав себе гранатами…

Білогвардійці з правого флангу знову пішли у наступ на загін Устименка. А в Трохима Казимировича — жодної стрічки з набоями. Він залишив на возі охололого «максима», затис у руках дві останні гранати й скотився у рівчак до тих, хто ще був здатний чинити ворогові опір:

— Хлопці! Приготуватись до рукопашного!

Ніхто й звуку не зронив. Кожен мовчки думав про єдине: може, цей бій буде для нього останнім…

Василько по гупоту копит чув, як швидко наближаються до нього козаки, але жодного разу не оглянувся, бо боявся злетіти з коня. Лише б швидше відірватися від переслідувачів, першим домчати до лісу, а там — хай шукають у гущавині. Чалий з розгону вскочив під навислу хвою, колючі голки болюче шарпнули хлопця за вуха, та серце вже повнилось радістю:

Втік! Втік! Кілька куль свиснуло осторонь — і все затихло…

Ліс невдовзі скінчився, і промені сонця заграли довкола. Василько зупинився, примружившись, роздивився довкола.

Вдалині забіліли стінами будинки.

«Хоча б на білих не натрапити», — подумав Вів, обережно під'їжджаючи з поля до першої вулички, оточеної густим вишняком.

Поминув три-чотири хати. Люди наче вимерли — ні в дворі нікого, ні на вулиці.

Василько виїхав на майдан. Біля тину — колодязь. Збоку щось дзенькнуло. Василько аж здригнувся від того звуку. Але тут же й заспокоївся: з двома відрами на коромислі до колодязя наближалася літня жінка.

— Червоних немає в селі, тітко? — здалеку запитав хлопчик. Жінка сердито поглянула на нього, зняла з плечей коромисло, випросталась і гукнула дзвінким голосом:

— Шибеник ти паршивий, тобі до червоних закортіло? Витри під носом і мерщій до матері!

Василько мерщій погнав коня подалі від такої сердитої тітоньки.

«Кудись і сам виїду, — вирішив він, — а там і натраплю на тих, кого шукаю».

Василько помчав по кривій вуличці. Ледве не збив порося, яке грілося посеред шляху. Воно з вереском кинулося з-під ніг. Побачивши кількох дітлахів, Василько хотів було зупинити коня, перепитати в них, чи нікого тут не бачили, та, навчений зустріччю біля колодязя, передумав.

Він швидко поминув останні хати. Розступилися вишневі сади. Попереду заблищала річка, оточена високим, ще зеленим очеретом.

Недалеко від містка, на березі річки хлопчик побачив табун коней. Василько приставив до очей козирком руку, придивився пильніше і мало не закричав від радощів: на кашкетах коноводів — червоні зірочки! Сміливо під'їхав до берега, скочив з чалого, і той негайно побрів у воду.

— Звідки взявся, козаче? — спитав високий червоноармієць з засмаглим обличчям.

— Мені, дядечку, до командира треба! — хвилюючись, промовив Василько.

— А що трапилося, синку? — почув Василько позад себе. Оглянувся — до нього підходив присадкуватий чоловік. На грудях — блискучі ремені, на поясі — маузер. «З усього видно, найстарший», — відразу ж вирішив Василько і похапцем став розповідати йому про загін Устименка, про нерівний бій, який нині ведуть деміївці…

— Командир загону послав мене розшукати червоних, щоб вони визволили наших з біди, — вів далі Василько. — Білих дуже багато…

— Далеко звідси? — уважно вислухавши хлопчика, запитав командир.

— Кілометрів десять, за лісом, — вказав рукою в бік Чернігівського тракту Василько.

— Через п'ять хвилин усім бути готовими до походу!

Напоївши чалого, Василько вивів його на берег…

— По конях! — пролунала команда.

Сотні півтори вершників довгим ланцюгом розтяглись попід сільськими садами. Перетнули прохолодний гайок.

Вибравшись на простір, Василько притримав чалого.

— Звідси вже недалеко, — звернувся він до командира. — Виїдемо на горбок — і посеред поля, на шляху, — обоз…

— Зачекаємо, — сказав командир, — хай підтягнуться всі. — Тепло глянув на маленького вершника: — Так ти в них за кого? За зв'язкового, напевне?

Та не встиг Василько відповісти, як за сірим вигином пагорбка прогриміло кілька вибухів, неспішно скоромовкою заговорив кулемет…

— Шаблі!.. — голосно крикнув командир. Ескадрон розгорнувся по полю, на блискучих шаблях заграло сонячне проміння. А трохи згодом і сліпучий блиск зброї, і коні та люди потонули в густій хмарі куряви…

— Ура! — залунало і покотилося за небокрай. Стрімка атака червоних козаків розітнула ряди білогвардійців і рятівною хвилею ринула до острівця з п'ятірки возів, які відчайдушно обороняла купка закривавлених деміївців…

Василько зіскочив з коня, крутнувся сюди-туди: де ж Трохим Казимирович? Поволі підводились бійці Устименка, не відразу вірячи в те, що прийшов порятунок. Василько напружено вдивлявся в їхні обличчя. Важко було когось упізнати: виснажені, обірвані, перемазані землею і кров'ю…

— Синку! — Василько почув знайомий голос і нарешті впізнав Трохима Казимировича.

— Кепсько було б нам, якби не ти… — Устименко лагідно провів шорсткою долонею по скуйовдженому Васильковому чубі.

— Де дядько Давид? — запитав хлопчик.

— Нема дядька Давида, — сумно мовив Устименко. На очах у безстрашного командира виступили сльози. Він витер їх рукою: — Загинув геройські Давид… Та хіба тільки він? Он всього чоловік тридцять лишилось…