Читати книгу - "Три долi, Марко Вовчок"

Та й засмiявся, а такеньки засмiявся, що й шинкарка трохи стрепенулась.

— А ваш брат у других, чи здоровий вiн з молодою жiнкою? — пита знов Маруся.

— Пом'янiть його душу, шановна хазяєчко! Хiба ви ще не чули? То б я вам давно вже повiстив! Жiночку його молрду взято й завезено кудись… а вiн втопився.

— Як? Боже мiй! Боже мiй! Бiдна ж вона людина!

— Чого — бiдна! Вона у розкошах тепер, їй ще покращало у свiтi… Ну, як на мене, то б не так було: я б не втопився анi повiсився б сам один, а хiба вже вкупцi з коханкою!

Схиливсь до своєї жiнки, оком iскрить.

— Удвох, кажуть, i вмирати охiтнiш! — додав.

Сумно стало. Мова не мовилася.

Стали гостi прощатися i побрались додому. Йдучи, шинкарка озирнулася на Якова i махнула якось йому рукою, тобто незнарошне. Шинкар вхопив її за руку:

— Годi махать, пора перестати! Ходiм iзо мною! — Отсе, не даси добре i з хазяйкою попрощатися, — засмiялась йому шинкарка: — чи ти мене загубити боїшся, як тую голочку?

— Коли загублю, то вишукаю, бувай на тому певна, голубко моя сива! — вiдказав їй.

I пiшли додому. Вона, йдучи з ним, щось щебетала й смiялася, брала його за руку, обернулася ще до нас, крикнула:

— Бувайте здоровi! — Шинкар iшов не оглядаючись. У кiлька день ми перечули через людей, що зчинилась сварка мiж шинкарем i Чайченком i що вигнав шинкар Чайченка з шинку. А зчинилася та сварка за те мiж ними, — казали, — що став шинкар свою жiнку зневажати — вона все оджартовувалась, смiялася, а Чайченко не перемiг свого серця, уступився — мабуть, вже у його бринiло. Як же зчепились вони — така буча збилася, що ледве розняли їх. I казав шинкар Чайченковi: "Не приходь, — каже, — у шинок бiльше!" А Чайченко кричить: "Чому?" — "Не приходь у шинок!" — знов так само йому шинкар говорить. "Чому?" — "А то прийди", — промовив шинкар.

Люди вже їх розвели i за Чайченком дверi зачинили. Шинкарка, кажуть, дуже блiда була, дуже, хоч i не втеряла на той час нi хисту свого, анi всмiху. Шинкар же веселий такий, розвеселився i жарти пiдняв… Повiстки розпорошив, таке!.. А Чайченка з того грому нiде не бачив нiхто.

Я приходжу до Марусi: чи все гаразд, Марусе?

— Чоловiк нездужа, — смутно вона менi одказала.

— Коли се вiн занедужав?

— Та вже три днi. I не їсть, i не п'є. А вже по тiй сварцi три днi вийшло.

— Та де ж вiн?

— Лежить у кiмнатi.

А вiн тодi кличе: "Марусе!" Вона схопилася — кинулась до його.

— Хто се до нас прийшов? — питає.

— Се Хима прийшла мене одвiдати.

Нiчого бiльше не казав i не питав. Маруся до мене вийшла.

Я тодi їй говорю:

— Марусе, чи знаєш ти, що позавчора було?

— Не знаю. Що було? Якiв повернувся недужий. Вчора вранцi прибiгла шинкарка, задихана уся, до мене: нехай Якiв не приходить, бороню йому, в нас бiда! "Чуєш — не приходь, бороню тобi, — крикнула на Якова, — в нас бiда. Мiй буде казати, що у ярмарок їде, що до приятеля їде — не йми вiри, не приходь". I побiгла вiд нас. Я бiльш нiчого не знаю. Менi сумно, i боюся, що йому буде недобре!

Змовкли ми та й сидимо собi мовчушi. Багато дечого менi й чулося, i згадувалось!

— Жаль, — кажу, — жаль, та не вернеться!

— Чого жаль? — спитала Маруся.

— Життя молодого, вiку загубленого дарма — чи я ж вже тобi не казала, чого жалко?

— Менi не жаль нiчого, — говорить.

Знов змовкли — сидимо… Вже вечiр пiзнiй. Дiтки поснули, сплять спокiйно сини маленькiї, а на городi вiтер шумить вербами, надворi чорно; блискавиця поблискує.

— Куди тепер пiдеш у негоду таку, — каже Маруся, — заночуй у мене.

А вже дощ гурчить, гурчить i грiм, i блискавиця й вiтер.

— Добре, зостануся, — заночую в тебе. — I зосталася. Чайченко лежав неспокiйно, в тривозi, на лiжку, — зiтхав усе; Маруся прислухалася, а до його не ввiходила, не насмiла бiднесенька. Раз чи два звечора вiн покликав її, спитав, хто в хатi в неї, наче забував, що я прийшла, а що далi вночi, то все частiш, частiш її кликав i все каже: "Хтось прийшов до нас!" — "Нема нiкого". — "Хтось прийшов; я чув, у дверi стукало, хтось пiд дверима, — вiдчини!" Вона одчинить — нема. Трошки згодом знов її шле: "Пiд ворiтьми хтось стоїть", то: "Пiд вiкном хтось добувається". Вона усе виходила дивитись, вкликала, дожидала — нiкого не було цiлу нiч тую чорну, вiтряну.

Менi почулося, що Чайченко плакав. Маруся не спала, хоч до мене не озивалася словом…

Ha свiтаннi, чуємо, стукають тихенько, там мiцнiш, — Маруся вибiгла, я за нею. "Хутче, скорiш!" — гукав нам услiд Чайченко…

Одчиняємо ворота, а пiд ворiтьми шинкар.

— Здоровi були! — до Марусi. — А де ваш чоловiк?

— Дома.

— Коли б ви до мене його викликнули, коли дома вiн.

— Вiн нездужає, лежить.

— Не можна й подивитись на його?

— Нездужає. Нащо ее вам так конче його треба?

— Я йому iз ярмарку доброго гостинця привiз. Нездужає, кажете? А я, може, його де стрiну по дорозi! Щасливо!

Швидко пiшов, швидко.

Маруся розказує чоловiку, — не дає своїм питанням промовляти їй. Велiв їй ще та ще розказувати. Вона розказувала.

Ще хмари чорнi, важкi волоклись по небу, а тiльки з краєчку рожево зорялося од схiд сонця. Ми вже й не лягали спати, ранку