Читати книгу - "З матір'ю на самоті"

цікава деталь. Того ж дня, коли відбувалося обговорення, Василеві Симоненкові виповнилося 28 років. І хоч як довго тривало засідання, проте друзі поета зібралися у спілчанському кафе «Еней», аби вшанувати його. Серед них був і його побратим по творчості Микола Вінграновський.

Борис Комар

Головує — М. Т. РИЛЬСЬКИЙ.

Максим Рильський:

— Шановні товариші, цей вечір був задуманий як робоча частина засідання секції поезії. Цей вечір викликав великий інтерес, навіть більший, ніж ми сподівались, і це нас радує і тішить. Кожного з тих, хто присутній сьогодні тут, ми будемо вважати поетом.

Поети Микола Вінграновський і Василь Симоненко — молоді поети, але вони мають уже свої книжки, які набули першої хорошої ознаки — їх трудно знайти в книгарні.

Наше обговорення повинно пройти в дусі доброзичливої розмови. Говорять, що проблема батьків і дітей — надзвичайно складна і гостра проблема, але мені здається, що слова «батьки і діти» — ласкаві слова. Зміна поколінь відбувається, такий закон життя, і проблему цю можна прийняти із застереженням, що батьки люблять своїх дітей і сподіваються на них, а діти люблять своїх батьків і не втрачають віри в них.

Ми надаємо слово нашим молодим поетам, щоб вони прочитали щось із свої творів, сказали б про свої погляди на літературу, поезію, життя — це їхня добра воля.

Слово надаємо Миколі Вінграновському.

Микола Вінграновський:

— Шановні товариші, я закінчив роботу над збіркою віршів «Лада». Дозвольте запропонувати вашій увазі кілька віршів з цієї книжки.

Віршує: «Пророк», її ім’я» (бурхливі оплески). «Тринадцять руж…», «Щуче», «Ні клятв, ні сліз…» (оплески).

Максим Рильський:

— Слово має Василь Симоненко.

Василь Симоненко:

— Після Вінграновського виступати не так легко, особливо з моїми ораторськими здібностями. Тому прошу вас, товариші, не будьте дуже суворими, якщо я не досить добре читатиму. Спочатку я прочитаю вірш «Монархи» (Віршує). (Бурхливі оплески).

Далі читає «Перехожий», «Герострат», «Злодій» (бурхливі оплески), «Не всі на світі радощі священні…» (оплески), «Чорні від страждання мої ночі…» (оплески).

Максим Рильський:

— Товариші, наші шановні поети читали недовго. Є така думка: щоб товариші зібралися з думками, зробити невелику перерву перед тим, як перейти до обговорення. Не буде заперечень? Ні.

Оголошується перерва на десять хвилин.

(Після перерви).

Максим Рильський:

— Товариші, тепер переходимо до обговорення і тих віршів, які ми щойно тут чули, і тих книг наших молодих поетів, про які, власне, сьогодні йде мова. Прохання записуватись на виступи. Першим виступає Віктор Іванисенко.

Віктор Іванисенко:

— Товариші, ось ми маємо двох поетів, дуже різних за світосприйманням, за характером образів, але цьому у них є дві спільні риси — молодість і талант. Раніше молодість була «знижкою» для поетів. Приносив молодий поет до редакції слабенькі віршики, їх підредагують, надрукують, кажучи, що коли поет стане більш досвідченим, він писатиме краще. І, таким чином ми плодили графоманів.

В залі присутні щонайменше двісті чоловік, ми бачимо, що поети, які виступали тут, молоді, і ми готові зробити знижку на їхню молодість, але сорок мільйонів читачів будуть читати їхню поезію, і їм байдуже, чи молоді вони, чи старі. Якщо людина взялася писати вірші, вона повинна бути зрілою і відчувати велику відповідальність за справу. І це має бути у поета з першого вірша — і зрілість думки, і завершеність її. І саме на це хочеться мені звернути увагу як на велике досягнення двох поетів: на віру в себе, відповідальність за складну справу творення поезії. У Миколи Вінграновського «я» звучить сильно, як звучало у Маяковського й інших поетів, які були впевнені у своїх силах. Ми боялися цього «я», а тепер з’явилась група молодих поетів, зокрема і на Україні, які сміливо висловлюють те, про що вони думають. Ліричний герой їхній бореться за розв’язання світових проблем, саме в цьому сила героя.

Про Василя Симоненка легше говорити, ніж про Вінграновського. Згадуються дискусії про талановиту молодь, представниками якої є Микола Вінграновський і Василь Симоненко. Якщо раніше їх хвалили, то тепер почали й критикувати. В деякій частині це справедливо, але тут багато і зайвого. Ви це знаєте, і я не буду повторюватись.

Що до формальних шукань, то деякі товариші говорять, що це зайве, але в більшості віршів, зокрема Вінграновського, я цього не знайшов. Є у нього багато цікавих знахідок. Ось добре знайдена форма: дивись серцем. Це сприймається. Але є і щось зайве: писати народом… Це надумано, не слід виходити за межі. Адже у нього є прекрасні образи. (Зачитує).

Є ряд безперечно вдалих віршів, і хотілося б, аби «издержек производства» було менше. Мені здається, що згодом Вінграновський буде писати простіше, переконливіше, і аудиторія, яка читає його вірші, стане значно ширшою.

У Вінграновського трохи абстрактні образи. А хотілося б почути в його віршах народ, який працює на полі, на підприємствах, що його ви, на жаль, не завжди бачите у творах. Це значно більше відчувається у Симоненка. Візьміть молодих російських поетів. Вони сильні тим, що підносять тему громадянськості, і хотілося б, щоб і в наших поетів також звучав пафос громадянської поезії.

Мені хочеться сказати: хлопці, не намагайтеся підносити українську поезію до рівня світової, треба не підтягувати її, а зуміти тримати її на такому рівні, до якого її піднесли наші класики.

Симоненко має свою цікаву манеру, але він іде тим же шляхом, яким іде і Коротич…

(З місця: «Хіба можна таке говорити?! Це ж зовсім різні поети!»).

Його книга — це чудесне явище в нашій поезії. Але трохи відчувається у віршах недосвідченість, очевидно увійшла в книгу і частина тих віршів, які писалися значно раніше. Вірш «Піч» — прекрасно зроблений, але кінцівка вийшла — як непотрібний доважок. Деякі вірші дещо шаблонні за своїм задумом.

Закінчуючи, хотів би побажати обом цим поетам громадянської активності, втручання в життєвий процес