Читати книгу - "Люди навпроти"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Аділь-бей штовхнув двері, ввійшов, засвітив свічку й послідовно почав робити те, що робив щовечора. Може, саме ця узвичаєність та монотонність і надавали всім його рухам якоїсь інтимності, навіть чарівності. Спершу він сів у крісло й скинув калоші. Потім якийсь час сидів у самих шкарпетках і дивився на тіні, що коливалися на стінах, на полум'я свічки, на фасад навпроти.
Соня спала. Її брат із дружиною також.
Завтра Аділь-бей розмовлятиме з чоловіком із Новоросійська. Завтра його секретарка з витягнутим обличчям знову заперечуватиме очевидне. А сьогодні ввечері, перед тим, як прийшов Джон, пані Панделлі сказала щось цікаве… Що саме? Ах, так! Пригадав. Вона розповідала про свою відпустку в Італії, а тоді додала:
— А ось Джон тут уже чотири роки і ще жодного разу не виїздив із Росії. Правда ж, це досить дивно? Він більше, ніж ми, обізнаний з усім, що тут діється, але нічим не переймається…
Може, Джон — теж один із них? Чому б і ні? Адже виявилося, що Нейла — не дружина панові Амару, а звичайна московська шльондра. Але що до того йому, Аділь-беєві? Скільки можна наслідувати поведінку інших — людей на вулиці, службовців в установах, Коліна та його дружини — завжди мовчати, відгородившись від усього у власному лігві?! Так можна дійти до того стану, коли думаєш лише час від часу, а загалом живеш, немов уві сні!
Два тижні тому, коли Аділь-бей зайшов до іноземного відділу, йому несподівано сказали:
— А ми знайшли вам служницю!
Він зрозумів цю фразу ще до того, як почув переклад, але навіть оком не змигнув.
— Дякую, — коротко відказав Аділь-бей.
До цієї служниці він так жодного разу й не заговорив. Вона приходила вранці і вдавала, ніби прибирає в кабінеті. До обіду тинялася в спальні чи на кухні, які, втім, залишалися такі самі брудні. Коли пополудні Аділь-бей несподівано повертався додому, то щоразу заставав служницю з якоюсь жінкою або й чоловіком на кухні, але вдавав, ніби не помічає цього. Може, вони вирішили, що самої Соні мало для того, щоб стежити за ним?
Сидячи в кріслі, Аділь-бей розв'язав краватку, розстебнув комірець сорочки і вирахував, що вже рівно три тижні не запрошує Соню на вечір.
І це дуже добре! Першого разу він витримав тільки два тижні. Та коли Соня прийшла, навіть її обнадійлива усмішка не зворушила його. Після коротких нервових обіймів Аділь-бей сердито кинув:
— Я мушу йти!
Щотижня він учився в Панделлі грати у бридж. Пані Панделлі, яка добре до нього ставилася, охоче повторювала:
— Ви, турки, не такі, як ми. Ви загадкові люди!
Якби Аділь-бей мав досить бромового настою, то, мабуть, спав би цілими днями! Але ліків зі Стамбула так і не надіслали. Натомість його покликали до іноземного відділу й показали стограмовий пакуночок із штампом аптеки, біля якої він жив два роки.
— Що ви хочете з цим робити?
— У мене безсоння. Ваш лікар порадив мені настій брому.
— А може, вам треба робити гімнастику чи просто трохи гуляти перед сном?
— Повторюю: так мені порадив лікар.
— Він не казав, що треба аж сто грамів!
— Це правда. Але я замовляв про запас.
— В такому разі ми передамо пакуночок лікареві, і він видаватиме вам маленькі дози — відповідно до ваших потреб.
Аділь-бей не став протестувати. Та коли лікар приносив невеличкі пакетики з білим порошком, Аділь-бей просто їх викидав — так було безпечніше.
Він просиджував у кріслі до другої чи й до третьої години, поки свічка згоряла наполовину. Коли від неї залишалася рівно половина, він гасив її й лягав. А вранці виливав у раковину приготований служницею чай і відкривав, як і доти, консервоване молоко.
Цілими годинами Аділь-бей блукав вулицями, не вибираючи дороги. Він спостерігав, як розвантажують судна, а коли на нього не звертали уваги, заводив розмову з котроюсь із жінок, що робили ту роботу.
— Скільки заробляє вантажниця? — запитував він Соню, повернувшись до консульства.
— Не менш як десять карбованців на день.
— І на ці гроші можна прожити?
— Звичайно. Тим більше, що ті жінки не витрачаються на одяг.
— А на три карбованці можна? Дівчина зволікала з відповіддю.
— Це вже важче, чи не так? Навіть якщо задовольнятися тільки бавовняною сукнею та трусами, як оті дівчата. Так ось, вони заробляють по три карбованці на день!
— Хто вам сказав?
Аділь-бей замовк і почав ходити колами по кабінету. Позираючи раз у раз на Соню, він помітив, що вона зблідла, а плечі в неї стали неприродно рівні й напружені. Та хіба він не знав, що й у неї самої тіло розм'якло від недоїдання?
Одного разу Соня якось невпевнено сказала:
— Аділь-бею, дозвольте мені дати вам одну породу. Щодня ви відкриваєте банку консервів, з'їдаєте одну сардинку чи шматочок тунця або й зовсім нічого не берете. А це погано впливає…
— А якщо я не хочу їсти?
— То сховайте консерви або викиньте їх кудись! — Вона говорила, не дивлячись йому в очі.
Це мало не зворушило його. Але натомість він закричав:
— Отже, вони збираються тут, щоб поділитися рештками моєї їжі?!
— Хто — вони?
— Люди, яких я тут застаю, коли несподівано повертаюся!
— Та що ви, ні! То, мабуть, батько й мати вашої служниці. До того ж у неї є дорослий син.
— Який нишпорить серед моїх паперів?
— Та що це з вами?
— Я його бачив!
У неї залишилася тільки одна відповідь:
— Хіба у вас на батьківщині прислуга ніколи не цікавиться справами своїх господарів?
Аділь-беєві спало на
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Люди навпроти», після закриття браузера.