Читати книгу - "На уходах"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Нарешті почули гамір. Максим держав Тараса за руку.
— Аж тепер треба бути обережним.
Ліс ставав щораз густішим і непрохіднішим, значить тепер наближалися до краю. Максим пустив руку Тараса і пішов наперед, а Тарасові дав знак, щоб ішов за ним. Коли Максим опинився на краю лісу, Тарас необережно зламав галузку ліщини, і юна затріщала. Максим прискочив до нього:
— Я йду до них, бо вони нас уже помітили, довше ховатись не можна, ми видали б себе, а коли б нас обох зловили, то ми пропали б.
— Вони тебе схоплять, — стривожився Тарас, помітивши на обличчі Максима хвилювання.
— Полізь на дерево і дивись. Коли б мене схопили, то ти зараз утікай, хай тебе Христос і Його Свята Мати охороняють.
По цих словах Максим став розвертати ліщину і йшов навпроти татар, які, почувши тріскіт у лісі, йшли туди розглянутися.
— Салем алейкум! — гукнув Максим з лісу. — Іду з привітанням від Ібрагіма, та ледве вас відшукав. Переказав вам, щоб завтра увечері були готові. Він до вас прийде і проведе вас мимо цієї фігури, яку має стерегти. Пам’ятайте добре, що як прийдете вночі під вал села, то дайте знак: тричі голос пугача. Тоді ми переріжемо вартових при воротах, у нас обізветься сова, і тоді під’їжджайте під ворота, вони будуть відчинені. В’їздіть усередину і до роботи.
— Ібрагім казав, що для нас буде знаком голос пугача теж.
Максим збентежився, але зараз-таки зміркував, що йому робити.
— Тому-то я прийшов вам сказати, що треба буде змінити знак, бо з нас ніхто не вміє пугача наслідувати.
— А Ібрагім?
— Таж Ібрагім буде з вами.
Максим згадав собі, що Осман хоче прийти вночі до татар. «Чи він уже був, чи лише прийде?»
— А сказав тобі Ібрагім наше гасло, коли тебе до нас посилав?
— Не будь смішний. Удень не треба, хіба не бачиш мене, що я татарин.
Вони бачили перед собою справжнього татарина, а що все співпадало з тим, що говорив раніше Ібрагім, то й повірили. Щоб знову не попасти в підозріння, Максим забалакував чимсь іншим.
— Ібрагім казав, щоб убивати лише старих і малесеньких дітей, а решту брати в пута. Ви не знаєте, що то за народ, самий вибраний, здоровий, мов горішки. А скільки там коней та худоби! Як упораєтеся з людьми, то ми поведемо вас туди, де стада пасуться. Таке одне селище більше варте, ніж якесь там християнське містечко. І все це здобудете без великого труду, завдяки проворності Ібрагіма і нашій. І ще раз кажу, що половина здобичі буде наша, бо без нас нічого ви не зробите.
І тим часом, говорячи те, він пильно розглядав татарську силу та придивлявся до татарської зброї. А щоб переконатися в силі татарської ватаги, він сказав:
— Гадаю, дамо раду джаврам?
— Ще би! Нас п’ятсот, самих вибраних: Ібрагім не брав кого-небудь.
— Та я знаю, він мені казав. Добре, що уходники по праці сплять мов убиті, а зі сторожею впораємось вмить.
— А як ти називаєшся?
— Осман. Ібрагім мене послав, бо ми не дуже вірили, що ви тут. Ми боялися якої зради. Тепер мені вертатися пора, а то все пропало б.
— Лишись між нами, а завтра проведеш нас.
Максим засміявся.
— Оце вигадали! Я вирвався від праці, і товариші — нас є чотирнадцять — мене прикривають. Та увечері при перевірці, як ми з роботи вертаємось, моя відсутність виявилася б. Тоді здогадалися б про якусь зраду, і ви села не здобули б.
— Правда, — казали татари. — Як хитрощами села не здобудемо, то не вдіємо нічого. Минулого року дві тисячі наших нічого не вдіяли.
Максим був певний, що з ним нічого не станеться.
Попрощався з татарами і зник у лісі. Прийшов під дуба, де сидів Тарас.
— Ходімо, все добре.
— Чи мені так здавалося, чи ти справді налякався спочатку.
— Не здавалось тобі, а я справді боявся за тебе. Якби так були татари пішли в ліс і знайшли тебе, то ти пропав би.
— А хіба ж я по-татарськи погано балакаю?
— А все ж не так, як татарин, і зараз тебе пізнати.
Треба вродитись у татарському улусі, щоб добре по-татарськи говорити.
— А ти за себе чого боявся?
— Бо я подумав собі, що тут уже міг бути Осман, а тоді я б сам себе зрадив.
— А скільки їх?
— Казали мені, що п’ятсот. І я так думав, бо більша сила не могла б так довго у степу ховатися, щоб її не помітили. А що їх так мало, тому не зважаються здобувати села силою, лише хитрощами. Тепер подумай, що то буде, як вони вийдуть на майдан і почнуть злазити з коней, а тут з усіх хат та закутин посипляться на них стріли, кулі й каміння, а потім ударять на них списами та дрючками…
— А каміння звідкіля візьмемо?
— Ну, буде й каміння, побачиш.
Вони вернулися до села аж надвечір. Зайшли непомітно поза хати і сховалися в хаті Журавля. А коли той вернувся додому, то дуже радів з того, що почув. Аж руки потирав.
— От ми їм справимо празник, що надовго відхочеться на нас нападати… Тепер скажи мені одне, Максиме: чого ти такий завзятий на своїх земляків, що аж вірити не хочеться?
— Мені ніколи не будо до серця грабіжництво і тяганина. А тут
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «На уходах», після закриття браузера.