Читати книгу - "Куди залітають лиш орли"

Вагончик, розрахований на двадцять чоловік, зовні був пофарбований у червоне, а всередині добре освітлений. Сидінь не було, лише поручні вздовж стінок. Нагальна потреба в цих поручнях стала очевидною дуже скоро. Вітер був досить рвучкий, тож вагончика почало розгойдувати відразу після того, як вони виїхали з нижньої станції.

Окрім двох солдатів та одного цивільного, у вагончику було троє: фон Браухіч, Мері та Гайді, вбрана тепер у тепле вовняне пальто та хутряну шапку. Фон Браухіч, тримаючись однією рукою за поручень, другою обійняв Мері за плечі й підбадьорливо всміхнувся:

— Боїтеся?

— Ні. — Вона справді не боялася — для цього у неї вже не було сили. Однак навіть у безнадійній ситуації Мері намагалася залишатися професіоналом. — Ні, я не боюся, я просто вмираю від жаху. У мене вже паморочиться в голові. Чи цей вагончик коли-небудь падав?

— Ніколи. — Фон Браухіч був сама впевненість. — Та ви тримайтеся за мене, і все буде гаразд.

— Він це щоразу казав мені, — холодно зауважила Гайді.

— Фройляйн Гайді, — терпляче промовив фон Браухіч, — у мене, звісно, непересічні здібності, але третьої руки немає, отже, передусім — турбота про гостю.

Затуляючи долонею сигарету, Шаффер ховався за телеграфним стовпом, уважно стежачи за чимось. Причина для того, щоб сховати сигарету й уважно придивитися, була поважна: за ярдів сто від нього в світлі від ліхтаря біля воріт військового табору туди-сюди походжали двоє вартових. А за воротами крізь морок прозирали обриси казарм.

Шаффер глянув угору. Сніг уже майже перестав, ось-ось мав визирнути місяць, розгледіти Смітову постать на стовпі було неважко.

В цю хвилину Сміт старанно орудував ножем — спеціальним складаним ножем для командос, який, крім багатьох інших потрібних пристроїв, мав також кусачки для дроту. Акуратно й методично Сміт працював кусачками, і невдовзі вісім телефонних дротів упали на землю. Сміт склав ножа, сховав його до кишені й зліз із стовпа на землю.

— Дрібниця, але не завадить, — усміхнувся він до Шаффера.

— Так, це трішки затримає їх, — погодився той.

Вони підхопили зброю й зникли між сосон, що оточували казарми.

Вагончика розгойдувало дедалі дужче. Він уже долав останній, майже вертикальний відтинок свого шляху. Відчуваючи на плечі руку фон Браухіча й притиснувшись чолом до шибки, Мері розглядала укріплення замку й думала про те, що тепер вони вже під самими хмарами. В цю мить місяць освітив крізь розпанахані хмари увесь казковий замок. Охоплена раптовим жахом, Мері облизала пересохлі губи й мимоволі здригнулася. Це не пройшло повз увагу фон Браухіча. Він знову підбадьорливо стис їй плече — чи не вдвадцяте за час підйому:

— Не турбуйтеся, фройляйн! Усе буде гаразд.

Цей місяць, що раптово вийшов з-за хмар, мало не захопив зненацька Сміта й Шаффера. Вони вже перетнули колію й тихо простували до багажного відділення, коли це все навкруги залило місячне сяйво. На щастя, поруч виявилася тінь від станційного даху. Сховавшись у ній, вони подивилися вперед — туди, де закінчувалися рейки. Ясно й чітко, мов серед білого дня. було видно червоні на тлі снігу вагончики канатної дороги — один підходив до нижньої станції, другий долав останні кілька футів майже вертикального підйому перед горішньою станцією; а ще вище в місячному світлі здіймався чарівний силует замку.

— Це дуже доречно, — люто промовив Шаффер. — Це нам дуже допоможе.

— На небі ще чимало хмар, — спокійно відказав Сміт.

Він прослизнув до багажного відділення, дістав свої відмички й відчинив двері. Шаффер рушив услід за ним.

Швидко знайшовши потрібні рюкзаки, Сміт відрізав добрячий шмат нейлонової линви, обмотав її навколо себе, потім почав перекладати з рюкзака в торбину ручні гранати та пластикову вибухівку. Шаффер делікатно кашлянув.

— Босе… — І промовисто перевів погляд у бік вікна.

— Га?

— Чи не здається вам, босе, що тепер полковник Вайсман уже знає про цю схованку? Тобто слід чекати, що сюди ось-ось завітають гості.

— Справді, слід чекати, — погодився Сміт. — Дивно буде, якщо вони не завітають. Тому я тільки відрізав добрячий шмат линви та взяв гранати й вибухівку лише зі свого та вашого рюкзака. Линви у нас дуже багато, а про те, що в наших рюкзаках, не знає ніхто. Тому нестачу навряд чи помітять.

— Але ж рація?..

— Якщо ми передаватимемо звідси, то нас можуть застукати тут зненацька. А якщо ми заберемо рацію звідси і це виявлять, то стане зрозуміло, що автомобіль на дні озера порожній. Так чи не так?

— Більш-менш так.

— Тому ми підемо на компроміс: спершу візьмемо рацію, але після того, як вийдемо на зв'язок у безпечному місці, повернемо її назад.

— Про яке безпечне місце ви говорите? — здивувався Шаффер. Його обличчя було зовсім похмуре. — У Баварії безпечного місця немає.

— Та є одне, за якихось ярдів двадцять звідси. Туди вони зазирнуть в останню чергу. — Він передав Шафферові зв'язку відмичок. — Ви коли-небудь бували в баварських жіночих туалетах?

Шаффер узяв відмички, недовірливо зиркнув на Сміта, похитав головою й вийшов. Швидко простуючи вздовж колії, він водив туди-сюди ліхтариком, поки зупинився навпроти дверей із написом «DAMEN».

Постоявши хвилю, Шаффер скривив губи, знизав плечима, дістав відмички.

Поволі, неначе з величезним зусиллям, вагончик подолав останні кілька футів і опинився під дахом горішньої станції, в замку. Тут він завмер, двері розчинились, і пасажири вийшли. Від станції, вбудованої в нижню частину північно-західної стіни замку, вони рушили двадцятифутовим тунелем, що похило підіймався вгору. На обох кінцях тунелю були міцні залізні двері й озброєна охорона. Вийшовши з верхніх дверей, вони опинилися на замковому подвір'ї. Єдиний вихід звідти вів через масивні сталеві ворота, що їх охороняла група добре озброєних солдатів з собаками. Подвір'я було добре освітлене завдяки численним незаштореним вікнам замку. Посеред подвір'я стояв вертоліт, яким вранці прилетів