Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 1"

Чоловік за Лін Ен був п’яний, одягнений в лахміття, і від нього тхнуло сечею та вином. Щоразу, коли черга рухалася вперед, він натикався на Лін Ен і хапався за неї, щоб не впасти. Попереду Лін Ен стояла дебела жінка. На руках у неї лежала дитина, з головою запнута в брудну ковдру. Жінка й дитина мовчки чекали своєї черги.

Широкі двері ліворуч від Лін Ен розчинилися, і черзі довелося пропустити багато каталок з жертвами автомобільної катастрофи, що сталася кількома хвилинами раніше. Понівечених і вбитих стрімко провезли крізь приймальню просто до кабінету невідкладної допомоги. Ті, що стояли в черзі, зрозуміли, що тепер доведеться чекати значно довше. В одному кутку сиділа родина пуерториканців і обідала смаженою куркою. Здавалося, їх не цікавить те, що відбувається в відділенні, і вони навіть не звернули уваги на прибуття жертв катастрофи.

Нарешті перед Лін Ен лишилася тільки дебела жінка з дитиною. З її мови було зрозуміло, що вона чужоземка.

— Мій дитина більше не кричати! — сказала мати реєстратові. Той відповів, що звичайно скаржаться на цілком протилежне. Жінка його не зрозуміла. Реєстратор попросив показати дівчинку. Жінка відкинула край ковдри, відкривши дитину кольору неба перед літньою грозою — темно-синьо-сіру. Дитина була мертва вже так давно, що встигла задубіти.

Це так уразило Лін Ен, що, коли надійшла її черга, вона не ладна була вимовити жодного слова. Реєстратор поспівчував їй і сказав, що треба бути готовою до всього. Відкинувши з чола пасмо каштанового волосся, Лін Ен знову віднайшла дар мови і назвала своє прізвище, номер студентського квитка і виклала скаргу. Реєстратор запевнив, що її приймуть, як тільки звільниться лікар.

Ще по двох годинах чекання Лін Ен Лукас провели довгим коридором і посадовили в маленькій кабінці, відокремленій від великого приміщення барвистими нейлоновими завісами. Тямуща на своїй справі сестра виміряла їй температуру, вклавши термометра до рота, перевірила тиск крові й пішла. Лін Ен сиділа на краєчку старої кушетки й прислухалася до звуків, що безперервно долинали зусібіч. Руки її спітніли від хвилювання. Їй було тільки двадцять, вона щойно вступила до університету й плекала мрію зайнятися медициною після проходження необхідного підготовчого курсу. Але зараз, озираючись на всі боки, завагалася. Вона собі все уявляла не так.

Вона зростала здоровою дівчиною і лише одного разу побувала в невідкладній. Тоді їй було одинадцять років, і вона впала, катаючись на роликових ковзанах. Як це не дивно, її тсді привезли до цього ж відділення, бо її родина, перш ніж переїхати до Флориди, мешкала поруч. Ця подія не лишила в її пам’яті прикрих спогадів, і їй здалося, що й медцентр, і весь навколишній район відтоді сильно змінилися.

Ще за півгодини з’явився молодий інтерн доктор Хаггенс. Родом він був з Вест-Палм-Біч, і йому було, очевидно, приємно, що Лін Ен прибула з Коралл-Грейбз. Він навіть сказав кілька загальних фраз про рідну Флоріду, проглядаючи карточку дівчини. Те, що Лін Ен виявилася гарненькою дівчиною з типово американською зовнішністю, без сумнівів сподобалося йому. З тисяч хворих, що йому довелося оглянути, він не стрічав жодної подібної. Він навіть поцікавився номером її телефону.

— Що привело вас до невідкладної? — спитав він, розпочинаючи огляд.

— Важко пояснити, — сказала Лін Ен. — Часом у мене щось із зором. Почалося це десь близько тижня тому, коли я читала. Раптом я відчула щось негаразд із окремими словами. Я бачила їх, але не була певна щодо їхнього значення. І водночас з’явився страшенний головний біль. — Лін Ен приклала руку до потилиці й провела нею до якоїсь точки над вухом. — Біль тупий. І то дужчає, то слабшає.

Доктор Хаггенс кивнув.

— І я відчуваю якийсь запах, — продовжувала Лін Ен.

— Запах чого?

Лін Ен зніяковіла.

— Не знаю, — проговорила вона. — Неприємний. І хоча я не можу сказати, чим пахне, мені здається — це щось знайоме.

Доктор Хаггенс кивнув, але було вже ясно, що симптоми Лін Ен не вкладаються в жодні звичні схеми.

— Що-небудь ще?

— Запаморочення, й ноги стають важкими. І це трапляється тепер дуже часто, майже кожного разу, коли я починаю читати.

Доктор Хаггенс відклав карточку й оглянув Лін Ен. Перевірив очі й вуха; попросив відкрити рота, вислухав серце й легені. Перевірив рефлекси, попрохав помацати різні предмети, пройтися по прямій і запам’ятати числа в певному порядку.

— Мені здається, все у вас у нормі, — сказав доктор Хаггенс. — Гадаю, вам краще завести приятеля-лікаря й ковтнути для настрою аспірину. — Він розсміявся власному жартові. Лін Ен не сміялася. Вона вирішила, що не дозволить їм легко спекатися себе після такого тривалого чекання. Лікар помітив, що вона не реагує на його гумор. — Я кажу серйозно. Гадаю, вам краще прийняти аспірин, щоб зняти неприємні симптоми, а завтра показатися у відділенні неврології. Можливо, вони що-небудь виявлять.

— Хай невропатолог обстежить мене зараз.

— Це ж кабінет невідкладної, а не лікарня!

— Це мене не обходить! — за цими різкими словами Лін Ен ховала душевне сум’яття.

— Добре, добре! — погодився доктор Хаггенс. — Викличу невропатолога. І офтальмолога також. Але вам, можливо, доведеться зачекати.

Лін Ен кивнула. Зараз вона не наважувалася розтулити рота, бо боялася, що її твердість може захитатися й сплинути сльозами.

Їй справді довелося чекати. Було вже по шостій, коли завісу підняли знову. Лін Ен підвела голову й побачила бородате обличчя доктора Уейна Томаса. Поява доктора Томаса, негра з Балтімори, заскочило Лін Ен, що раніше ніколи не зустрічалася з чорношкірим лікарем, зненацька. Але вона швидко погамувала першу реакцію і вичерпно відповіла на докладні питання.

Докторові Томасові пощастило встановити кілька додаткових фактів, які він вважав важливими. Приблизно за три дні до того в Лізи сталася одна з її «халеп», як вона називала свої дивні стани. Вона відразу ж зіскочила з ліжка, де читала. Далі вона пам’ятала, що опритомніла, лежачи на підлозі. Напевне, вона