Читати книгу - "Заборонена кімната"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Так де горить?
Я виклав йому все, що мав на серці. Щоправда, обмежився основними фактами: втеча Хайнке-Штудера, арешт Удена, телефонний дзвінок директора тюрми, свідчення його гостей. Більше нічого. Було б нерозумно перевантажувати його подробицями.
Мебіус задумливо похитав головою.
— Погана історія. Ну, і як ви гадаєте, що саме я можу для вас зробити?
— Гадаю, що ви або ваші співробітники погодилися б оглянути будинок директора. Крім того, ще оці два лікарі й архітектор. Я певен, що директор телефонував. Але в мене немає доказів. Навіть побічних.
Він ледь помітно всміхнувся.
— Побічних? Що таке врешті-решт побічні докази? Фікція, створена адвокатами. Вам потрібні прямі докази.
Мебіус підвівся з гойдалки, підійшов до вікна. Подивився на вулицю. Коли повернувся, обличчя його було надзвичайно серйозне.
— Я охоче допоміг би вам. Але не можу. Не хочу мати нічого спільного з цією справою. Розумієте?
Я збентежився. Про те, що Мебіус може відмовитися і не подумав.
— Роботи ж зовсім небагато, — благально сказав я. — А з грошима ми теж уладнаємо.
Він похитав головою.
— Гроші? Ось ви кажете — гроші. З ними можна зробити, дуже багато, правда? За них можна навіть людей купувати. Адвокатів, суддів, жінок… Ні, я справді не можу вам допомогти. Хотів би, але не можу.
Мебіус відірвався од вікна, підтягнув до себе крісло-гойдалку і сів на бильце. Його обличчя наблизилося впритул до мого.
— Послухайте-но. Я міг би поставитися до цієї справи легко. Міг сказати, що беруся за неї, потім прислав би вам добрячий рахунок. І все. Користі ж для вас ніякої: адже я працюю без гарантованого успіху. — Він зітхнув. — Я не ділок і, мабуть, ніколи ним не стану. Я надто чесний для цього. Тому і кажу вам відверто: ні. Це все, що я можу для вас зробити.
— Ви боїтеся?
— Мене вже одного разу виперли за двері, і я не хочу, щоб мені зовсім заборонили працювати. В мене сім'я.
— Але ж ви тепер самостійна людина.
Мебіус сердито пирхнув носом.
— Ви знаєте, від чого залежить існування приватного детектива? Від ліцензії. А ліцензія залежить від поліції. І юстиції. І адвокатів. Мене не полюбляють, але терплять. Ви ж напевно уявляєте собі, кого зважилися узяти за горло?
— Гадаю, що так.
— Ну от. Тоді мусите також знати, хто сидить у нашій поліції. І в судах. І серед адвокатів. Ну?
У принципі він мав рацію. Вони можуть, якщо забажають, скрутити йому в'язи. Привід завжди знайдеться. Скаржитися ні до чого. Закон, як дишло, куди повернеш, туди й вийшло. Навіть проти самого закону.
— Шкода! — сказав я. — Я справді розраховував на вас. А «Аргус»…
— Тільки не вони! — перебив він мене. — Ні в якому разі не звертайтеся до «Аргусу». Не робіть собі нещастя, чоловіче!
Він обійшов письмовий стіл, дістав термос і дві чайних склянки, налив і простягнув одну мені.
— Хіба ви не знаєте, де був Сметс до 1945 року?
— Ні.
— В СД. Економічний спецвідділ при шостому управлінні. Таємне з найтаємнішого. Будьмо!
— Ви думаєте, що… — невпевнено почав я.
— Що я думаю, — грубо обірвав він мене, — то вже інша справа… Я хочу лише порадити: якщо вам потрібна допомога, йдіть до друзів. Не звертайтесь до тих, кого добре не знаєте. Обережно! Ви ризикуєте більше, ніж гадаєте.
— Справи не такі вже й погані, як воно здається на перший погляд. Звичайно, доведеться повоювати…
— Не робіть собі ілюзій, чоловіче. Чули про Евальда Петерса? Він помер у тюремній камері при загадкових обставинах. А Хайде-Заваде? Також знайшли мертвим у камері. А його приятель Тільман, який нібито впав з вікна? Або Едо Остерльох, який, мовляв, утопився?
— На жаль, — сказав я, — самогубства в нас не винятковість.
— То правда, — глузливо промовив він, — особливо серед колишніх нацистів та есесівців, людей з чутливими сентиментальними душами. Вони десятками роблять собі харакірі, коли хтось зазіха на їхню репутацію. А може, — він нахилився і втупився в мене очима, — а може, хтось побоюється, що вони можуть дещо розповісти, вибовкати таємниці й прочинити двері до тієї кімнати, вхід у яку суворо заборонений для нас, смертних?
— Ви перебільшуєте, — заперечив я. — Часи змінилися.
— Вибачте! Цього я не знав. Гадав, що нацистська «Тиха допомога» ще існує. Виходить, розпуск «ОДЕССИ»[4] залишився поза моєю увагою.
— А що воно таке?
— «ОДЕССА»? «Організація колишніх членів СС». Хіба не чули про таку?
— Ніколи.
— Тоді добре. Займайтеся-но вашою справою. І швидко познайомитеся з цими панами. Навіть маючи впливового дядька.
Мебіус ходив по кімнаті з кутка в куток, роздратовано хитаючи головою.
— На вашому місці я б усе це облишив. Хай іде само по собі. Все одно нічого не зміните, лише накличете нещастя на себе та інших. Навіщо? Послухайте мене — потім дякуватимете.
Я похитав головою.
— Певний, що ви бажаєте мені добра. Але так не годиться. Я пообіцяв дівчині допомогти.
Він налив знову.
— Pacta servanda sunt[5], — промурмотів. — Вже чимало людей загинуло, виконуючи це правило. Забудьте свою обіцянку.
— Не можу.
— Розумію. Закохалися.
— Ні.
Він глузливо всміхнувся.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Заборонена кімната», після закриття браузера.