Читати книгу - "Двоє під однією парасолькою"

Ігор розумів одне: зараз ватажок вдарить, тому треба встигнути вдарити першим, поки той не чекає нападу, стоїть розкрившись. Розумів і… нічого не міг з собою вдіяти.

І раптом — це вже нагадувало містику! — почувся такий знайомий голос:

— Йо-ой! Які люди!

Пащенко! А він звідки?..

Обернувся: і справді, Валерка. Посміхається, немов щось дуже веселе побачив. І поруч з ним ще якийсь хлопець. Той, навпаки, досить похмуро на все дивиться.

— Ігорю, тобі не здається, що ти примушуєш себе чекати? — Це знову Пащенко.

Треба відповідати, але Ігор не знав що, не зміг нічого вичавити. А Пащенко, виявляється, і не вимагав відповіді. Він і запитання поставив — як полемічний засіб — риторично.

Тепер він звернувся до свого похмурого супутника:

— Вони, Алику, певне, щось не поділили. Ти не знаходиш?

Алик також змовчав, надаючи Валерці вести виставу самому. А того хлібом не годуй — дай поговорити.

— Вибачте, хлопці, вибачте, але завершите іншим разом. Нам Ігор дуже потрібний, через півгодини з Організації Об’єднаних Націй телефонуватимуть. Сам генеральний секретар. Треба поспішати. Ще раз вибачте.

Він ухопив Ігоря під руку і потяг геть від ящиків. Алик крокував позаду, щохвилини обертаючись, прикривав тили.

— Ей, довгий, краще ти б не ліз в наші справи, а то й ти матимеш, — раптом отямився хтось з компанії.

Не ватажок — той мовчав.

— Дуже вдячний, — блазнював Пащенко, напівобернувшись, проте не гальмуючи, цілеспрямовано пересуваючись до воріт. — Все життя мріяв. Те, що обіцяли, перекажіть Пасті. А вже вона мене розшукає. Через Ігоря. — І зареготав навмисне по-дурному, з верещанням і лякаюче.

А коли висміявся, то до розмови вступив ватажок. Він сказав неголосно, але Ігор почув:

— Тобі сьогодні пощастило, Ігорю. Але попередження залишається в силі. Пам’ятай про це.

— Він пам’ятає, — блазнював і далі Валерка. — У нього пам’ять, як у молодого. Адью, хлопчаки, аріведєрчі, Рома, перметте муа де апсанте…

Вони вийшли з підворіття на Кутузовський проспект, і Ігор знову, як і минулого разу, був трохи приголомшений і освітленням, і шумом, і багатолюдністю. Контрасти його, видно, тривожили.

Похмурий Алик запитав Пащенка:

— Що це ти їм у кінці наплів?

— Малограмотний! — захопився Валерка. — Вчи уроки, чемпіоне, будеш розумний, як я. А сказав я їм французькою мовою: дозвольте мені, мовляв, бути відсутнім, набридли ви мені.

— Грамотний, — чи то ствердив, чи то осудив Валеру Алик. — Краще б ми до міліції звернулися.

— А що міліція? — Пащенко прочитав у своєму житті мільйон детективних романів і міг вільно і з знанням справи говорити про роботу відвалених органів внутрішніх справ. — У міліції нам сказали б: нема складу злочину. Де сліди побоїв? Де вогнестрільні та ножові рани? Де труп, нарешті?

— З цією сволотою і трупа дочекаєшся, — сказав Алик. — Ну, гаразд, мені час. Чао! — помахав рукою і пішов тротуаром, легко обганяючи перехожих.

Пащенко не стерпів, кинув навздогін:

— Які зрушення! Почав закордонні слова вживати! Мій вплив… — Повернувся до Ігоря і вже серйозно сказав: — Ти вибач, час не розрахував. Подзвонив Насті, а мама сказала, що вона о десятій буде. Ну я й накинув півгодини на проводи, тож мало не запізнився до кульмінації… Дуже тебе вдарили?

— Дрібниці… — Ігореві знову захотілося плакати. Чисто тобі дівчина сентиментальна! — Спасибі тобі.

— Ну годі-бо.

— Я не чекав удару, а він в піддих…

— Гаразд. — Пащенко бачив, що Ігор намагається виправдатися, і не хотів терпіти приниження друга. — На суді пояснення писатимеш. А я тобі не Феміда з вагою, у мене очі вперед дивляться. І як ти думаєш, що вони бачать?

— Що? — Ігор не стримався — посміхнувся.

— Вони бачать чудове порожнє маршрутне таксі, яке кулею домчить нас до площі імені Фелікса Едмундовича. Мчімо.

І вони помчали.

Потім, вже лежачи в ліжку, збираючи — користуючись цитатою з улюбленого Ігорем Блока — “воспоминания и дела” минулого дня, Ігор думав про те, що до цього часу не знав Пащенка. Ким він його вважав? Веселим хлопцем, непоганим приятелем, з яким легко почесати язика, блукати вулицями, сидіти десь у теплій компанії, залицятися до дівчат. А він другом виявився. Справжнім. З тих, кого не треба просити про допомогу — вони самі знають, коли допомога потрібна…

А все-таки, чому “ввічливі хлопці” злякалися? Їх п’ятеро, а проти них — лише двоє, бо себе Ігор рахувати не мав права. Злякалися двох? Навряд. Захотіли, то відлупцювали б і Валерку, і Алика найкращим чином. Але ж відступили… Може, шуму не хотіли? Певне, так. Тихенькі, інтелігентні хлопчики, не хуліганять, маленьких не ображають, до старих не чіпляються. І раптом бійка. П’ятеро проти двох. Тут винних шукати не треба: кого більше, ті й винні. Могла трапитися осічка: вийшли б вони з відпрацьованого образу на виду у мешканців будинку, які збіглися б сюди на шум. А цього їм дуже не хочеться!

Тут задзвонив телефон. Він у Ігоря на підлозі стояв біля ліжка. Взяв трубку — Настя.

— Ігорю, що сталося?

— А що сталося?

— Мені Наталка дзвонила.

Базікало Валерка!

— Ну й що вона каже?

— Що тобі загрожували. Через мене, навіть ножем лякали. Це так?

— Ну, так…

— А ти не побоявся! Валерка казав, що він спеціально до мене у двір приїжджав, думав, бійка буде, а ти пройшов крізь них, як ніж крізь масло…

“Ніж крізь масло” — це вже з Валерчиного репертуару. Як він Ігореві подвиги розмалював — можна собі уявити! Дарма, виходить, Ігор на нього клепав: друг — він в усьому друг.

— Який там ніж, яке масло… — важко було Ігореві це промовляти, але інакше не міг. — Злякався