Читати книгу - "Двоє під однією парасолькою"

Жахнулась:

— Адже війна!

— Правильно. Ризиковано було йти. Могли і вбити. Та пощастило. Дійшов здоровим і неушкодженим.

— Ой, як цікаво! Червоні, білі… А як він сам настроєний був?

Ігор посміхнувся: що сказати про діда? Певне, правду.

— Ніяк, напевне. Хлопчисько, погано орієнтувався в політиці. Але коли дійшов — став червоним, це напевно.

Про діда все правильно, інакше він і не міг бути: він — дитина свого часу, лише свого, а в той час сімнадцятирічний хлопець з добропорядної родини рідко коли мав якісь усталені політичні погляди. Але дід дідом, а йдеться ж про Ігоря… Гаразд, розпочав не про себе, так і продовжимо не про себе. Поки що. Далі видно буде.

— Він тобі сам розповідав?

— Він помер задовго до мого народження.

— А звідки ти все це знаєш?

— Бабуся, батько… Вони про діда багато знали. — Ігор намагався відповідати ухильно, переводив акцент: — Дід у мене герой-молодець. У фінську воював, Велику Вітчизняну до кінця пройшов, полковником кінець війни зустрів. А потім демобілізувався, до смерті в газеті працював.

— Журналіст? Теж Бородін його прізвище?

— Ні, він не писав, не згадуй. Він випусковим працював у друкарні. А писати мріяв. Навіть пробував щось. Дряпав пером у зошиті. І зауваж: саме про громадянську війну. Певне, і мене заразив.

— Ти ж його не знав, не застав.

— Він мене генетично заразив…

Посміялись. Настя попросила:

— Може, ти б мені розповів про все це докладно?

— Про що, власне?

— Про дідові мандри. Ти про них докладно знаєш? Посміхнувся: куди ж докладніше…

— Гаразд, як буде час — розповім.

— Завтра? Гаразд?

Ти цього хотів, Ігорочку? Повідати Насті ходіння по часу, в деталях повідати, нічого не випустити, не забути. Ні старика Ледньова, ні Пелікана, ні Ліду, ні її тітку, ні навіть босоногого хлопчика-вісника. Тільки не про себе доведеться говорити. Про діда. А яка різниця: теж хлопчик з гарної родини, теж Бородін, також сімнадцятирічний. Хай про діда. Лише б виговоритися…

Зрозуміла річ, домовилися завтра здзвонитися. Вранці, не відкладаючи.

Безглуздий у вустах жінки термін: здзвонитися… Наперед передбачає цілковиту невизначеність — хто перший згадає, то й подзвонить, — він, термін цей, пролунав цілком конкретно. Здзвонимося — значить, Ігор повинен подзвонити, як же інакше. І в той же час зовнішній паритет дотримано. Жінки, жінки, підступні ваші душі… Звідки цитата? Схоже, з неопублікованого Бородіна. Вірніше — з ненаписаного…

На годиннику десять тридцять п’ять. Подвір’я темне й тихе. Цікаво: чи чекають його чемні хлопці?.. Цікаво — не те слово.

Йшов, не видивляючись на всі боки, ледь-ледь стримуючи бажання побігти. Ось вони, ящики…

— Ей, Ігорю, ану підійди сюди, друже! Чекають!

Ну дідька лисого він до них підійде! Пришвидшив ходу, майже побіг, мовчки, не реагуючи на окрик. Стоп!

— Ти куди біжиш? Хіба не чув — тебе кличуть?

Двоє в куртках перед ним. І, як на зло, нікого на подвір’ї. Вимерло воно, чи що?

Може, закричати?..

— Давай-давай, пересувайся. Ми двічі не повторюємо.

Ці куди грубіші, аніж їхній ватажок. Ввічливості не навчені. Взяли під лікті і повели до ящиків.

— Руки геть! — гарна фраза, але безглузда. Ігор смикнувся, скинув руки “конвоїрів”, однак пішов до ящиків, сам пішов, як… корова на забій.

Придумав порівняння і подумки посміхнувся: паскудник ти! Йдеш, щоб по пиці отримати, а все ж припрешся, як краще про себе висловитися…

Двоє — його конвой, троє чекають. Разом — п’ятеро. Знайомі всі обличчя. Ось і ватажок, давній знайомий. Сидить на ящику, розвалився, на другий ящик обіперся… Цікаво, що вони роблять, коли з магазину порожню тару вивозять?

— Що ж чи, Ігорю?.. Ой-ой-ой…

Тон співчутливий, дивись, ще й рюмсати почне юнак, модний светр слізьми замочить.

— А що я?

— Я тебе попереджав: забудь про Настю. Попереджав чи ні?

— Ну, попереджав.

— А ти не послухався. Недобре… Знущається, негідник, дотепність свою показує.

— Кому недобре?

— Буде? Боюся, що тобі.

Дивне відчуття: Ігор водночас боявся і злостився. Двоє малопоєднаних відчуттів, бо ж злість па противника повинна народжувати бажання якщо не нападати, то захищати себе. Але, відчувши цю злість, Ігор намагався приндитися, боявся водночас ненароком словом чи дією порушити ту грань, за якою дипломатичні переговори закінчаться. Боявся він її перейти і не розумів — не хотів розуміти! — що хлопці-дипломати ведуть переговори, лише наслідуючи написаний протокол схожих зустрічей “на високому рівні”, а насправді вони все давно вирішили…

— Ти про себе краще подумай.

— Дивно… — Ватажок повернувся до приятелів, театрально вимагаючи розділити з ним подив. — Ігор, здається, грубіянить…

— Грубіянить, грубіянить, — негайно підтвердив один з них і задоволено засміявся.

— Прикро, — сказав ватажок, підвівся і, не замахуючись, коротко вдарив Ігоря у сонячне сплетіння.

Ігор розкрив рота, намагаючись вдихнути, не зміг і різко зігнувся навпіл, сів навкарачки. Було страшно: повітря не потрапляло до легенів, зупинялося десь на півдорозі, і до болю в животі додавалася різка, запаморочлива порожнеча в грудях.

Ввічливі хлопці стояли за ним, мовчки спостерігали, як він намагається дихати, у судомах відкриває і закриває рота. Як риба.

— Погано Ігореві, — мовив ватажок.

Можливо, він і раніше щось говорив, але, зайнятий болем, Ігор не чув його. А тепер почув, голос прохопився мов крізь вату. І дихати стало легше.

— Як би ще гірше не було, — додав хтось із хлопців.

— Сволото! — Ігор відчув, що він ось-ось заплаче. Це було вже соромно.

— Він знову каже грубощі, — сумно проказав ватажок, дивлячись,