Читати книгу - "Роман шукає"

— Чи не тому у всіх вас припинилися зв’язки з Іваном Павловичем Щербиною, що йому належала та злощасна коса і ви його підозрювали у вбивстві?

— Як вам таке могло спасти на думку? — здивувався Ярослав Макарович. — Щербина з самого початку був поза всякими підозрами. Підозрювали інших.

Тричі на тиждень в їдальні госпіталю — колись тут був шкільний спортивний зал — пускали кіно. Була справжня кінобудка, був і кіномеханік — Маша, яка виконувала ще безліч різних обов’язків: і по газети їздила, і пошту одвозила, і документи відправляла, і гасла фарбами на цупкому папері вимальовувала. Але основна її професія — кіномеханік. Тричі на тиждень Маша прокручувала для всього госпіталю старі кінофільми. їх охоче дивилися, незалежно від того, що крутила Маша: вп’яте чи всоте «Чапаєва» або «Тітку Чарлея», «Свинарку й пастуха», чи «Великий вальс», або «Волгу-Волгу». І хоч що б там відбувалося на екрані, а ці глядачі все сприймали як веселу комедію. Навіть фільми про війну. Людей, що тільки-но бачили справжній вогонь і справжню смерть, кінематографічний вогонь не обпікав і кінематографічна смерть на надто зворушувала. «Щось він довго хитається», — гмукали глядачі, коли на екрані загиблий герой довго шукав найкіногенічнішу позу, щоб нарешті впасти, не випускаючи зброю з рук. «Щось він довго говорить, — знову шкірили вони зуби. — Півдиска в животі, а він говорить, як по-писаному… Тут одну кулю всадили, і то вже не до розмов було…»

Дружний сміх вибухав у залі, коли на екран вилітала наша «сімдесятка» — легкий танк Т-70, розмальований фашистськими хрестами, — і нахабно видавала себе за важкий німецький танк. Сміялися вони й тоді, коли бачили, як на екрані рівненькими шерегами у гарно підігнаних і випрасуваних гімнастерках ішли в атаку кіносолдати. На те й кіно, щоб посміятися.

Стара, обшморгана плівка рвалася по десять разів за сеанс, сіявся на екрані сірий дощ подряпин, так що глядачі ніколи не знали, чи справді за ходом дії мусить іти дощ, чи це дощ «рукотворний», авторами якого були всі кіномеханіки — попередники Маші. Коли плівка рвалася і в залі спалахувало світло, глядачі починали грюкати милицями і без всякої нетерплячки — куди поспішати? — кричали: «Сапожник!» Кричали за традицією, для годиться. Траплялися й неполадки в апаратурі. Маша починала поточний ремонт, а глядачі поволеньки вишнуровувались у вестибюль — покурити. Курили, теревенили і часом настільки захоплювались тими теревенями, що й про кіно забували. І тоді їм кричали: «Ідіть, починається!»

Кіносеансів не пропускав ніхто. Разом з інвалідами сиділи санітарки, сестри, няні, офіціантки, посудомийки. Навіть черговий лікар заглядав у зал з дуже серйозним, заклопотаним виглядом, ніби когось шукав, та так і залишався у залі.

Не пропускав жодного фільму й Семен Анципер. Славко і Мартин позичали на кухні візка, на якому возили ящики з консервами та мішки з макаронами, садовили на нього Семена і везли його до сходів, а Ігор Вербицький милицею підпихав іззаду. Сходи Семен долав дуже просто, як долали їх школярі, що вчилися тут до війни: сідав на перила і з’їжджав донизу. Візок, збитий із старого ящика і поставлений на ролики-підшипники, гуркотів порожняком по сходах так, що здавалося, ніби дивізіон гармат з резерву Головного Командування виходить на вогневий рубіж. Внизу Семен знову сідав на візка, і його везли в зал. Дещо складніше було повернення в палату, Семен сідав на перила і, швидко-швидко перебираючи руками, посувався вперед. Ігор і Славко його підпихали, а Мартин позаду тяг візка.

Та що там Семен. Ні одного кінофільму не пропускав сліпий Гоша-масажист. Спершу він ходив лише на ті фільми, які бачив до війни. Сідав десь посередині залу, втуплювався своїми чорними окулярами в екран і — слухав. Музику, діалог героїв сприймав він, як ніхто в залі, бо ця музика й знайомі голоси кіногероїв воскрешали в його уяві все бачене до війни, ще коли він був зрячий. Воскрешали так чітко, з такими подробицями, що часом Гоші починало здаватися, ніби він це знову бачить на екрані. Спочатку всі дивувалися, не розуміли, для чого Гоша-масажист ходить у кіно, але згодом звикли. Дехто навіть жартував. «Гошо, ми тобі не заступаємо?» Гоша-масажист сміявся разом з усіма.

Пізніше Гоша почав ходити й на такі фільми, яких раніше не бачив. Він сідав між Ігорем чи Славком, Семеном чи Мартином, і ті, як казав Анципер, вели репортаж фільму. Особливо необхідні були репортажі, коли йшли трофейні фільми з титрами. Тоді Гоша та його близькі й не дуже близькі сусіди чули приблизно таке:

— А отой штатський в крислатому капелюсі підійшов до штатського з вусиками і наставив на нього пістолета… О-о-о, чуєш, чуєш, лається товстий штатський, а кучерява штатська плаче. А це кінь, чуєш, кінь копитами креше! Це приїхав штатський без капелюха, але теж з вусиками, брат кучерявої штатської. О, в нього кольтяра. Калібр — як у протитанкової рушниці. О, він наставив кольтяру на лисого штатського. А штатський з вусиками, не той, що приїхав, не брат кучерявої штатської, а другий, врізав по пиці товстого штатського… Чуєш, як ляснуло? А це стрельнуло, то брат кучерявої штатської пришив лисого штатського і поскакав, тільки курява за ним встала!

Коли до цього репортажу додати музичний супровід, цокання копит, постріли та іншу звукову бутафорію, то можна вважати, що Гоша-масажист мав більш-менш повне уявлення про зміст фільму…

Сьогодні Гоша-масажист, як завжди, влаштувався поряд із Семеном, Славком і Мартином. А з другого боку біля Гоші сиділи Ігор та Любочка. Ігор сам собі не йняв віри, що йому так пощастило. Стільця захопити першим, покласти на нього милиці — то не штука, а от чи сяде Любочка, коли з усіх боків тільки й чути: «Любочко, до нас!», «Любочко, ми для тебе місце тримаємо!», «Сідай тут, Любочко!», «Тут тобі краще видно буде!», «Любочко, Любочко, Любочко!!!» Сказитися можна.

Дуже Ігореві хотілося, щоб Любочка сіла саме біля нього, але не вірив він у те, що може йому так пощастити. І ось раптом Любочка знехтувала зручнішими й кращими місцями серед набагато поважнішого товариства і сіла біля Ігоря. У нього перехопило подих, аж зашпори зайшли в руки. Здавалося, його скрипучі милиці зараз розпустяться зеленими