Читати книгу - "Гадючник. Дорога в нікуди"

Несміливі натяки слуг чи наймитів на якусь надвишку спершу тебе дивували, потім лютили, і ти давала їм одкоша з таким завзяттям, що останнє слово завжди лишалося за тобою. Ти мала своєрідний хист доводити цим людям, що їм нічого не потрібно. Ти повсякчас дорікала їм за вигоди, які вони мали:

— Ви дістаєте житло, бочку вина, півкабана, якого відгодовуєте моєю ж таки картоплею, і маєте ще город.

Сіроми чухали собі потилиці: невже вони такі заможні? Ти запевняла, що твоя покоївка може любісінько відкладати ті сорок франків, виплачувані їй щомісяця:

— Я дарую їй усі мої старі сукні, спідниці, черевики. Навіщо їй гроші? Хіба що на гостинці для родичів…

А втім, коли вони слабували, ти ревно дбала про них: ти ніколи їх не кидала напризволяще: і що визнаю, то визнаю — тебе шанували і навіть любили, бо слуги зневажають безхарактерних господарів. У всіх життєвих питаннях ти мала переконання, властиві твоєму середовищу і твоєму часові. Але ти ніколи не признавалася, що святе письмо їх засуджує:

— Слухай-но, — звертався я до тебе — мені здається, Христос сказав так…

Ти як стій мовкла, зажурена, люта через те, що нас чують діти. І зрештою завжди потрапляла в пастку.

— Не можна ж усе розуміти дослівно… — мурмотіла ти.

Я легко тебе побивав і заплутував прикладами, доводячи, що святість у тому-то й полягає, щоб точно дотримуватися євангелія, розуміти його дослівно. Коли ти, на своє нещастя заперечувала, що ти не свята, я наводив заповідь:

— Будьте досконалі, як досконалий ваш отець небесний.

Визнай, моя бідолашна Ізо, я тебе по-своєму напучував на добро, і якщо сьогодні ти ходиш коло хворих на рак, вони мусять за це дякувати й мені! У той час твоя любов до дітей поглинала тебе до останку; ти віддавала їм усі свої невитрачені запаси доброти, жертвувала собою для них. Діти застували тобі весь світ. Вони відвернули тебе не тільки від мене, але й від усіх людей. Навіть богові ти молилася тільки за здоров'я і майбутнє своїх дітей. Ось тоді-то я відігравався на тобі. Я запитував, чому християнинові не побажати, щоб діти його пройшли стражденну путь, нужду, хвороби — одне слово, важкі випробування. Ти перепиняла мене:

— Я й балакати з тобою більше не хочу, ти сам уже не знаєш, що мелеш.

Але, на твоє нещастя, я втягував у суперечки й вихователя, молодого семінариста двадцяти трьох років, абата Ардуена; я закликав його бути свідком і безжально заганяв тебе на слизьке, вимагаючи його втручання лише тоді, коли відчував свою правоту, а він у цих дебатах не вмів критися зі своїми думками. Коли закрутилася справа Дрейфуса, я мав не одну нагоду цькувати на тебе бідолашного абата.

— Через якогось жидка підривати нашу армію… — казала ти.

Піймавши тебе на цьому слові, я вдавано обурився й не вгавав доти, доки не вирвав у абата Ардуена визнання, що християнин, навіть для порятунку батьківщини, не може погодитися засудити безневинного.

А втім, я й не силкувався розкрити тобі й дітям очі на справу Дрейфуса, відому вам тільки з карикатур у лояльних газетах. Ви були незворушним монолітом. Навіть коли мені здалося, що я взяв над вами гору, ви залишилися при своїй думці — мовляв, усі мої докази — це казуїстика. І тоді ви поклали собі мовчати в моїй присутності. Досить було мені підійти до вас, як усі суперечки вщухали одразу — і так і понині. Але, траплялося, ви не знали, що я підслуховую, сховавшись за дверима, тоді я раптом виринав перед вами, і ви не встигали відступити — й несамохіть приймали бій.

— Це свята людина, — казала ти про абата Ардуена, — але ж він справжнісіньке дитя і не вірить, що є на світі зло. Мій чоловік грається з ним, як кіт із мишею, і тому терпить його — незважаючи на свою відразу до сутан.

Сказати по щирості, я дозволив, щоб узяли вихователем духовну особу лише тому, що ніхто інший не згодився за сто п'ятдесят франків морочитися з дітьми ціле літо. Попервах я мав цього високого і короткозорого чорнявого молодика, скутого несміливістю, за нікчему і зважав на нього не більше, ніж на стіл чи стілець. Він навчав дітей, водив їх на прогулянки, мало їв і не пускав і пари з уст. Проковтнувши останній шматок, він одразу йшов до себе в кімнату. Іноді, як у домі не було ні душі, він сідав до фортепіано. Я зовсім не розуміюся на музиці, але, як і ти, казав: «Він тішить слух».

Ти, мабуть, не забула того випадку з абатом Ардуеном, але ти й гадки не мала, що відтоді між мною і вихователем тайкома зародилася симпатія. Одного дня діти сповістили, що до нас іде священик. Я одразу, як звичайно, втік у виноградник. Але скоро ти послала за мною Юбера: священик мав пильну справу до мене. Згадуючи всіх чортів, я вернувся додому, бо побоювався цього маленького дідка. Він сказав мені, що прийшов каятися. Він рекомендував нам абата Ардуена як зразкового випускника семінарії, гадаючи, що висвячення в сан відкладено лише через стан його здоров'я. І ось раптом дізнається на зборах духівництва єпархії, що це зволікання є дисциплінарним заходом. Абат Ардуен хоч який богочестивий, а все ж безтямно кохається в музиці і якось, підмовлений своїм товаришем, вибрався до Великого театру послухати благодійний концерт і навіть через це не ночував у семінарії. Дарма що він був у цивільному, його впізнали на концерті й виказали. Його провину збільшило ще й те, що в програмі брала участь виконавиця партії Таїс