read-books.club » Сучасна проза » Татцельвурм. Тірольська історія 📚 - Українською

Читати книгу - "Татцельвурм. Тірольська історія"

239
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Татцельвурм. Тірольська історія" автора Ірина Михайлівна Лікович. Жанр книги: Сучасна проза / Фентезі. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 24 25 26 ... 31
Перейти на сторінку:

I єдине, що я могла вчинити, вступивши до хати людини, котра хотiла цiною знiвеченої дитячої долi дiзнатися правду про людську сутнiсть, це впасти на товсту овечу шкiру бiля недомурованого камiна, i смiятися над усiм, реготати, давитися смiхом. Та так, що навiть маленький Флооро випхнув зi свого закутка уже пострижену мною i тому надзвичайно маленьку, iз запалим чолом голiвку, у котрiй не вмiстилася б жодна думка, i з острахом позирав на мене, пережовуючи, як завжди, своєю видовженою щелепою нiщо.

До того ж, вiд таких рухiв у нього, о Боже, на правiй щоцi утворювалась мила дитяча ямочка. I смiх, гiркий божевiльний смiх здолав моє тiло лавиною серцевого болю.

Я вирiшила: зранку шукатиму щоденник чи бодай щось, що допомогло б менi вiдкрити таємницю Флооро.

Марчелло, котрий боявся свiту, боявся суспiльства, яке його викинуло, боявся також i минулого, бо не знав, яким буде його власне майбутнє, а разом iз ним — смерть. Вiн боявся забуття. Думаю, старий усе сподiвався, що дика дитина зможе колись наштовхнути його на думку про таємницю походження людської сутi. А це залiкує його рани, котрi, мов замалi черевики, дошкуляли старому до останнього дня.

Виморена нiчними жахами (а снила я своїм рятiвником Марчелло), прокидалась облита в'язким потом, бо вiдчувала, що за нашим занесеним снiгом вiкном хтось спостерiгає. Альмгайст? Татцельвурм? Марчелло? Прокинувшись, я лежала, вдивляючись у сiрiсть ночi, вiкно втягувало у себе мiй хворобливий погляд. Надворi, як i завжди у ясну нiч, було зовсiм не темно, i жодного силуету не малювали менi старенькi шибки. Тiльки моя уява, та, що завжди провокувала страх, стугонiла жилами, водила зiницями, котрi напрочуд умiло вимальовували у кожному закутку жах. Я вслухалась у зашвидке дихання мого сина, i врештi не витримавши вiдсутностi ще одного життя у нашiй оселi, встала зi свого лiжка-овечої шкiри, пiдповзла на чотирьох до Флооро. Хлопчик тривожно сопiв, витягуючи заднi лапи, готуючись встати, аби сховатися вiд мене якдалi, тужливо (а туга завжди проростала в ньому пелюстками ночi) глянув на мене (але не в очi) i… не рушив iз мiсця. Я легенько, аби не злякати, торкнула кiстляву спину, провела по нiй захололою вiд переживань та страхiв долонею; моє ягнятко зовсiм по-людськи, голосно i глибоко вдихнуло повiтря, а потiм — нiби скорботно зiтхнуло. Я не забирала руки. Скрутившись калачиком, засинала бiля нього, мрiючи нiколи не вiдпускати зi своєї долонi тепло його маленького, безпомiчного тiла.

Прокинулась я вiд вовтузiння Флооро, сон якого вiдходив у минуле разом зi сходом сонця. «Його тваринна суть», — подумала я i помiтила, що спали ми, немов щенята, тiсно переплiвшись двома незграбними тiлами. I лише вiдсутнiсть мовчазного Марчелло та згадка про нiчнi видива, а також цiлком реальнi звуки бiля вiкна не давали паросткам нового дня розгорнутися в моєму серцi гiлками щасливої радостi за нас iз сином.

На мою величезну радiсть, маленький чотирилапий Флооро вчився робити першi, нерiвнi кроки. Я спостерiгала за ним, сидячи на давно продавленому лiжку тiрольського iталiйця. Вiд денного тепла на вiкнi заворушилась велика чорна муха. У камiнi трiскотiв вогонь. Бiля нього на грубцi грiлася вода. Хлiб я розклала у кiлькох мiсцях чотирикутного столу. Стiльцi завбачливо вiдсунула до стiни. Мiй хлопчик залишався байдужим, тiльки вуха, маленькi й чомусь видовженi зверху, рухалися вiд його внутрiшньої сконцентрованостi на їжi. Ранiше, дiставши окраєць, Флооро опускався на пiдлогу i довго принюхувався, перш нiж додуматися лiзти за iншим куснем. Ось так, дiстаючи та поїдаючи чорний хлiб, вiн мiг проводити години, доки його думки не переключались на воду. Тодi вiн шукав її, а напившись, бездумно лежав, водячи за мною очима, доки його повiки не ставали важкими, i вiн пiрнав у легку дрiмоту, з котрої його виводив будь-який, навiть найтихiший незнайомий звук.

Дивно, але вiн майже зовсiм не реагував на мiй голос, хiба iнколи, коли я казала «Флооро», протягуючи оте «ооооооооооооооооооо» довго i голосно. Тодi вiн пiдiймав iз пiдлоги голову, яка спочивала мiж його витягнутих рук, нiмотно (менi завжди хотiлося вiрити, що зi смутком, хоча я знала, що це не так) дивився на мої порожнi руки, i знову опускав її додолу.

Його не цiкавив мiй голос, вiн не вслухався у нього, сподiваючись зрозумiти мої слова. Йому не заважала надокучлива чорна муха на шибцi. Вiн навiть не глянув у мiй бiк, коли я, випадково перечепившись об дошку старої пiдлоги, випустила з рук горня, яке, впавши і голосно дзеленькнувши, розлетiлося на друзки. Але вiн, як тварина, прислуховувався до всього, чого не охоплював його зiр. На звуки поряд вiн мiг зовсiм не реагувати, якщо джерело звуку його не цiкавило. Проте коли я нагрiбала сiна, аби занести його до хлiва, i пiдходила потiм до шибки, аби подивитися на реакцiю Флооро, вiн завжди стояв бiля вiкна й насторожено прислухався.

А зараз я спостерiгала за ним. Моє серце млiло, немов у молодої матерi, котра бачить, як її немовля вперше зводиться на товстенькi нiжки, аби, незграбно розтуливши такi ж повненькi обiйми, ступити до тiєї, котрiй вiн довiряє найбiльше — до мами.

Мiй Флооро ступав своєрiдно, спираючись на тонкi, що аж виднiлися деформованi кiстки, переднi лапки-ручки об стiл, i пересувався далi, але не тому, що усвiдомив себе iстотою двоногою, а виключно через хлiб, який був розкладений на близькiй один вiд одного вiдстанi, а тому уможливлював пересування вiд одного шматка до iншого, не опускаючись при цьому на пiдлогу.

Я мовчала. I навiть моє кулькоподiбне серце на мить перестало стрибати вiд щастя, так менi закортiло пiдiйти до хлопчика, взяти отi викривленi долоньки у свої великi, повести його кiмнатою, нашiптуючи милi дурнички, що їх зазвичай говорять матерi своїм дiткам.

Потiм я шукала… Що? Щоденник? Думала, це життєпис мого Флооро, хлопчика- вiвцi. Хто ж вiн таки: грiховне та зле людське створiння, що потребує пастора, чи навпаки — первинно iдеальна iстота, що змiнюється пiд поганим впливом? А може, така собi tabula rasa: дощечка-душа немовляти, на якiй вiдображається те, що вимальовує на її поверхнi вчитель?

Нi, я не знала, чого шукала. Якихось доказiв, може, пiдказок, може, вiдповiдей на запитання, а може, себе i свою роль у життi Флооро. Я шукала… А знайшла тiльки

1 ... 24 25 26 ... 31
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Татцельвурм. Тірольська історія», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Татцельвурм. Тірольська історія"