Читати книгу - "Скажений чорнобильський собака"

Авжеж, щенята просять їсти, бо зголодніли, а Пальма їх добре-предобре чує, а тому-то, благально дивлячись на Грицька, лиш пащу широко роззявляє.

О, хто це йде понад лісовим озером, у гумових чоботях, у брезентовій настовбурченій куртці? І густі брови — настовбурчені, теж наче з розклочаного брезенту. Дві вудочки в руках, рибалка якийсь.

— Дядьку, — озивається Грицько, — а в вас сірників немає?

Сивий рибалка поглядає то на хлопця, то на собаку.

— А ви що тут робите? — питає. — В лісі?

— А-а-а… — не знаходиться що сказати Грицько. І зрештою: — Замазували берези!

— Замазували берези? Які берези?

— А дюромахи, з яких березовий сік точать. Бо то покалічені дерева! Щоб не пропали…

— Он що… Позамазували?

— Позамазували.

— Добре діло. То йдіть уже додому, бо вечоріє.

— А в вас сірників немає? Ми, — й киває на Пальму, — хочемо біля озера багаття розвести. Погрітися.

— Погрітися? — Рибалка дивиться на хлопця, потім на собаку. — Вдома в тебе сірники. Йдіть додому й там погрієтеся.

Та й рушає з місця, а роздосадуваний Грицько дивиться вслід. «Якийсь недобрий рибалка, — думає. — Тому-то й риба йому не попалася, вертається від озера з порожніми руками. Хіба я не розчув, що в його кишені поторохкує коробка сірників? Якби не почув — не просив би… Ех, для Пальми пожалів! І ще й поглядав на неї так, наче вона справді скажена, чи що».

Скривджений, сідає біля озера на повалене дерево, а собака сідає поряд. Хлопець зітхає, і Пальма, глянувши на нього, клацає іклами — й також зітхає. Грицько гладить долонею собаку по шиї, подумки розмовляє з нею: «А хіба ти в чомусь винувата, Пальмо? Ти ні в чому не винувата, геть ні в чомісіньку. То чого ти маєш так страждати? Але я тебе нікому скривдити не дам. Ти ж мені віриш, правда?»

Пальмі наче передаються його думки, собака раз і вдруге киває головою, і водночас вигляд якийсь у неї винуватий. Винуватий, наче перед нею завинили. Винуватий, наче вона перед кимось завинила, насамперед — перед Грицьком. І він, відчуваючи гострий жаль, обнімає обома руками її за шию.

— Перестань журитись, Пальмо, перестань. Ні в чому ти не винувата, я тебе не дам скривдити.

І Пальма вдячно тулиться мордою до хлоп’ячих грудей.

Прозорим сумом сповнюється вечоровий ліс. Зрідка де-не-де озиваються пташки, і сонячного світла в їхніх голосах поменшало, пригасло. Тиха вода в озері темнішає, глибшає, і віддзеркалений у воді прибережний ліс також темнішає, глибшає, чіткішає.

— Гг-у-ухх…

Важкий шумливий звук протяжно розлягається вгорі, наче щось несподівано обвалюється з верхівок дерев, наче то самі верхівки дерев обвалюються, — і спершу Грицько сполохано вбирає голову в плечі, а потім уже дивиться вгору.

І Пальма, звівшись умить, так само дивиться вгору.

З густої хвої високої, з безліччю сучків на бронзовому стовбурі, старої ялини справді мовби й не вилітає, а вивалюється темно-бура, вохриста сова з пласкими круглими очима на пласкому виду, з настовбурченими вушками. Сова летить над ними, видно її сірувато-бурий дзьоб, чорно-бурі кігті. Оговтавшись, Пальма гавкає на сову й раз у раз поглядає на Грицька: гавкати ще чи перестати?

— Хай собі летить, чого там…

Крутячи хвостом, Пальма вмовкає, й вухата сова, пролетівши над озером, зникає в настороженій гущавині лісу.

— Надумала злякати нас… Еге, нас не злякаєш.

Грицько знову всідається на повалене дерево, вглядається в звечоріле озеро, яке ще дужче потемнішало і в якому ще дужче потемнішав ліс, і небо в озері потемнішало. Що робити, як рятувати Пальму? Як рятувати цуценят, які ще на світ не народилися, а на них уже чекає страшна небезпека? Й придумали ж таке: скажений чорнобильський собака, всяке можна чекати. Придумали: цуценята — вдадуться в матір свою Пальму, від них теж чекай усяких напастей. А яких напастей? Яких? Від малесеньких цуценят, які сліпими народжуються?!

Грицько гірко всміхається на своє невеселе думання, охоплює руками голову, щоб нічого не чути й не бачити, бо так йому тяжко, й поринає в небуття.

Через якийсь час оговтується, крутить головою, наче струшує розпач.

А де Пальма?

Дивиться обіч по берегах озера. Звівшись зі стовбура, спантеличено розглядається поміж дерев. Може, причаїлася в кущах? Тихо в лісі, навіть поодинокі пташки не озиваються. І хвиля розпачу знову поймає його душу.

Де Пальма, де?

Стеріг — і не встеріг.

Стоїть і жде, що собака зараз вискочить чи з ярка біля озера, чи з кущів ліщини, чи з-за дуба, адже відлучилась на якусь часинку, не могла отак узяти й покинути Грицька напризволяще, але марно чекає. Де вона поділася, де? Куди за нею бігти?

— Па-а-альма-а! — кличе не дуже лунко.

Голос завмирає неподалік, а у відповідь — тиша.

— Па-а-альма!

Кличе лункіше, дужчий голос котиться далі, далі…

— Па-а-альма-а-а!

Голос котиться ще далі, гасне ще далі, тиша настає ще чутливіша, і здається, в цій тиші ось-ось почується дзвінкий голос Пальми. Здається, ось-ось вона сама невідь звідки побіжить до озера, кинеться йому на груди.

Тихо-тихо, немає Пальми.

Грицько над силу ковтає гіркий клубок розпачу й дивної образи, який застряв у горлі. Де ти, Пальмо? Чуєш чи не чуєш? Чому не озиваєшся?