Читати книгу - "Ген воїна"

— Усе, тепер не попалять. Обидва — за дровами. Я вийду на зв’язок із другою групою і розпалю буржуйку. За годину буде темно, давайте швидше.

Надворі сутеніло. Сонце, яке й так майже сховалося за лісом, прикривала чимала хмара. Дмухнув вітерець, і здалося, що село на мить ожило, — десь скрипнула надривно хата, десь заскреготіла іржавою завісою стара хвіртка.

— Я у хаті був, — Василь бігав біля столу, виставляючи зі старого трюмо тарілки та ложки, — чую, у сараї щось шарудить. Ти ж попереджала бути обережним, то я потихеньку взяв карабіна і туди.

Василь зняв згори пічки торбину, дістав хлібину і почав нарізати. Марічка сиділа на лаві біля столу і не втручалася у приготування вечері, уважно слухала.

— Дивлюся, а там він. Із автоматом і, головне, вже біля підвалу, де твій пристрій. Відчинив підвал, посвітив ліхтарем і — вниз. Я по-тихому, до сараю. Зайшов і за огорожею присів. Бачу, наплічник його нагорі, а зброю він із собою забрав. Я, про всяк випадок, карабін на підвал навів і чекаю. Довго він там був, хвилин десять. Здається, навіть телефонував комусь. А потім почав підніматися. Бачу — рука з’явилася з автоматом, голова. Думаю: якщо зараз нічого не зроблю, то потім пізно буде. Він саме на автомат зіперся, повністю вилізти хотів, а я: «Стій на місці!»

Дід наклав собі в миску картоплі, додав шмат заячого м’яса.

— А чого це ти, Марічко сидиш? Їсти давай!

— Потім, — нетерпляче перебила жінка, — і що далі?

— Далі, — ложка, яку Василь саме підносив до рота, на мить завмерла, — далі він вмить, я навіть не зрозумів як, кинувся вбік і дав чергу в мій бік. Я також натиснув на курок і впав.

Дід відкинув сиве пасмо від правого вуха.

— Ось.

Самий кінчик вуха був неначе зрізаний, кров вже запеклася.

— То чого ж ти не сказав, що він тебе поранив! — Марічка підвелася і підійшла ближче, щоб оглянути вухо.

— Ой, поранив, називається, — дід посміхнувся, було видно, що йому приємна увага жінки. — Подряпав просто. А от я поцілив. І треба ж було... Одна куля — і десь під серце, мабуть. Я, може, з півгодини лежав, не вставав, боявся. Тоді підійшов, а він вже хрипить.

Дівчина оглянула вухо Василя, дістала з кишені якийсь спрей і побризкала. Дід умисне скривився, а потім посміхнувся.

— Та залиш ти, правда, дряпнуло тільки.

— Отож він бачив передавач, — Марічка знов сіла на лаву.

Вона відламала невеличкий шматок хліба і почала жувати скоринку.

— Точно, бачив. І навіть комусь дзвонив.

— Значить, часу у нас обмаль, — жінка встала. — Зробимо так. Я маю з’ясувати, хто він. Передавач поки не вимикай.

Василь також підвівся.

— Мерця поховати, чи як?..

— Поховаємо. Не проти ночі ж. Давай завтра, я повернуся під вечір і відтягнемо його до цвинтаря. А ти, може, зрання яму там десь вирий, ближче до лісу, щоб уваги менше привертала.

Старий хитнув головою, мовляв, зроблю як годиться.

— Ось, — жінка простягла Василеві свій телефон, — я вийду на зв’язок сама. Якщо ще щось трапиться, просто натисни на кнопку, вона тут одна. В разі чого, я зможу дистанційно підірвати передавач. Однак при цьому тут усе зникне в радіусі метрів п’ятиста.

— Ого! — Василь здивовано прицмокнув. — Таке маленьке, а так гахне?

Жінка мотнула головою і підійшла до сінешніх дверей.

— Вибач, Василю, що втягла тебе в це.

— Не вигадуй, дитино, я ж розумію, що ти не мала іншого вибору. Все одно, таке життя, як у мене, — не життя.

Старий подивився на телефон у своїй руці. Прилад не був схожий на звичну мобілку. Широченький, з темним екраном на всю площину, із одною кнопкою унизу.

— От же ж техніка пішла, і не розбереш, що до чого.

— Та й не треба нічого розбирати. Засвітиться — натисни кнопку, це я дзвоню. Щось станеться — ти натисни кнопку. Побачимось.

Жінка вискочила на двір, і за мить її постать розчинилася у сутінках.

Хмара майже цілком накрила село, повіви вітру посильнішали.

— Дощу ще бракувало до повного щастя, — пробурчав старий, прикрив двері і накинув клямку.

Андрій разом із Дяком уже майже пройшли запланований на сьогодні маршрут. Спочатку відвідали село Теренів, потім побігли лісом до залізничного полотна.

— Так, праворуч Іловиця, ліворуч Росоха, — проказав собі під ніс Андрій, розглядаючи карту. — Слухай, Дяк, тут річка Ілля, за нею вже наше урочище. Давай перебредемо, а на тому боці заночуємо, бо якщо підемо ночувати до Іловиці, то гак вийде порядний.

— Та мені, як солов’ю, — обізвався Дяк, — мені що крематорій, що профілакторій.

— Тоді — підйом!

Чоловіки швидко перебігли насип залізниці і зникли в лісі. Марш-кидок та переправа зайняли у них майже три години.

— Дивись, синку, як утопишся, додому не приходь, — пожартував Дяк. Він намагався вилізти зі штанів АЗК, в яких форсував річку, послизнувся і,