Читати книгу - "Ген воїна"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Таки хтось прийшов? — стурбовано запитала дівчина.
— П-прийшов, — старий махнув головою. — Так якось вийшло, розумієш, він мертвий!
Обличчя жінки посерйознішало, вона роззирнулася по кімнаті, немов щось шукала.
— Де він?
— Там, у сараї, — Василь розвів руками, неначе вибачався. — Таке горе, навіть не знаю, що й сказати...
— Заспокойтеся, все гаразд, — жінка взяла Василя за руку і спробувала посміхнутися, що вдалося їй не дуже добре — Пішли подивимося.
Обоє вийшли з хати, перетнули подвір’я і зникли у хліву.
— Зараз, я трохи двері прочиню, — Василь почав відводити убік величезну браму, — щоб видніше було.
— Не треба, — Марічка зняла з ременя ліхтарик, — де?
— Там, у сіні.
Жінка зробила кілька кроків до кутка, на який вказав Василь. На постеленому поверх сіна рядні лежав чоловік. На вигляд йому — за тридцять. Русявий, добре збитий. На обличчі застигла маска болю. В агонії він, мабуть, відкинув голову назад, від чого жили на шиї натяглися. Чоловік був у військовій формі, однак без будь-яких шевронів чи знаків приналежності. Куртка на грудях розстебнута, під нею виднілася бурого кольору перев’язка.
Василь топтався позаду жінки. Марічка присіла біля військового.
— Я намагався спинити кров, та у мене ж нічого окрім бинта не було. Нічого не зміг зробити. Він дві доби пролежав і так до тями й не прийшов.
— Коли це сталося? — жінка методично оглядала одяг мерця.
— Десь чотири доби тому. Он там його речі.
Дівчина підвелася і пішла до закутку, де знайшла заплямований кров’ю військовий наплічник. Поруч лежав короткостволий автомат із лазерним наведенням.
— Документи у нього якісь були? — Марічка почала перебирати речі у наплічнику.
— Ні, у нього тільки якесь незвичне татуювання на руці з тильного боку.
Жінка кинула речі, повернулася до тіла і закотила рукав куртки. На руці дійсно було татуювання, що віддалено нагадувало штрих-код, які ставлять на продуктах.
— Гаразд, — жінка дістала мобільник, зробила знімок і натиснула кілька кнопок, — з’ясуємо, хто це. Час є.
Вона повернулася до наплічника. Нічого дивного у ньому не було. Консерви, набої, карта, одяг.
— Це його телефон? — Марічка підняла із землі заплямований кров’ю апарат, у якому посередині зяяла дірка від кулі.
— Його, — підтвердив Василь. — Телефон був у нагрудній кишені.
— Так, — дівчина встала. — Вже нічого не змінити. Пішли розкажеш, як це сталося.
Старий із шумом видихнув із легенів повітря.
— Чого ти, Василю, припини, — Марічка взяла долоні старого в свої. — На війні, як на війні. Я ж попереджала.
— Попереджала, та слова — то одне, а це... — старий хитнув головою в бік мерця, — зовсім інше. Я в житті нікого не побив навіть так, щоб сильно, а тут...
— Будемо сподіватися, що він у тебе перший і останній.
Вони вийшли із сараю і пішли у бік хати.
— А ти впевнений, що він сам був? — жінка завмерла і глянула на старого.
— Сам. Я пройшов його дорогою аж до лісу. Якби не сам, гадаю, мене уже живого точно не було б.
Глава 6— Усе, поночі далі не підемо, — Анісімов притулився до дерева і глянув на карту. — Ось Новосілки, там ніхто не живе, однак іти туди про всяк випадок не будемо, а ось ми. Сомов, тут десь кілометр праворуч має бути хата лісника, йди перевір, там і заночуємо.
Сомов кивнув і зник у лісових сутінках. Анісімов запалив цигарку, щільно прикрив полум’я запальнички рукою.
— Будеш? — простягнув цигарку Михайлову.
Той узяв цигарку, присів і теж прикурив.
— Перший раз у зоні?
— Звісно, перший, дурницю питаєш, — тихо відповів Михайлов, — це ж не моя земля.
— І то правда. А де бувати довелося?
— Майже всюди, куди посилали. Це у вас конфліктів немає, а у нас Росія велика.
— Ясно.
У цю мить повернувся Сомов.
— Можемо йти. Нікого там немає, хоча люди час від часу заходять — буржуйка стоїть, і аж чотири лежанки.
— От сталкери бісові, — Анісімов загасив цигарку, — лізуть сюди, як сарана, не сидиться їм вдома.
Чоловіки пішли в бік хати.
— Про кого це він? — на вухо спитав у Сомова Михайлов.
— Та, лізе у зону всяка малеча. Граються в сталкерів і чудять. Із хат різний мотлох виносять, а потім хизуються один перед одним, міняються, продають ці свої «артефакти».
— А-а, зрозумів, — протягнув росіянин, — у нас такі ж у метрополітені у Москві є: «Метро-2» шукають.
— І знайшли? — реготнув Сомов.
— Поки що ні, — тихо відповів Михайлов.
— Тобто — поки що?
— Та тихше ви, — шугнув спереду Анісімов, — як баби на базарі!
Чоловіки підійшли до похиленої хатини. Анісімов із Сомовим швидко розтягли на вікні та дверях світловідбивну
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ген воїна», після закриття браузера.