Читати книгу - "Лук Нічної Громовиці"

гірше лампи денного світла, тож Інга помітила, що й Гуфі немає на місці. Вихор всередині тіла пульсував, спонукаючи до негайної дії — дівчинка хутко вдягнулась і непомітно вислизнула зі школи. У глибині душі вона відчувала, що з Ірою все буде гаразд, але зараз навіть не здогадувалася, де шукати зниклу подружку.

На щастя, інтуїція не дрімала, тож Інзі чомусь заманулося летіти на водоспад. Учора вони проїжджали повз те місце, яке чомусь називають водоспадом, хоча воно більше нагадувало хоч і доволі високий, проте цілком звичайний перекат. Тут, над величезними валунами, що перегородили шлях бурхливій гірській річці, нависав місток, який вів на протилежний берег, де вдень збиралися на невеличкому базарчику продавці сувенірів.

Хвиля дощу покотилася далі, і тепер лише поривчастий вітер метушився поміж горами. Інга повільно летіла над річкою, пильно роззираючись навкруги. І ось на містку вона побачила Іру: та балансувала на перилах, немов циркова гімнастка, а поруч стояв і шкірився їхній спільний запеклий ворог.

— Щось ти довго збираєшся, я вже втомився чекати, — сказав Гуфі.

— Чого ти хочеш? — упівголоса спитала Інга, боячись, що її подружка прокинеться від гучної розмови.

— Нічого особливого, — Гуфі навіть не намагався говорити тихіше. — Просто хочу побачити вираз твоєї пики, коли твоя тупа Ірка гепнеться на каміння.

— І ти думаєш, ніхто не дізнається, що то твоя робота?

— Ніхто, бо всі будуть думати на тебе, дурепо.

— Слухай, як тебе там, передай своєму шефові, що ніхто його тут не боїться, а таких поганців, як ти, ми просто винищуємо, — сказала Інга, намагаючись витягнути Космотуменового суперагента на відвертість.

— Мадам, ви щось плутаєте, — зневажливо посміхнувся Гуфі. — 3 ким це ви базікаєте? Хоча чого тут дивуватися: подружка — лунатичка, а ти сама — просто дурепа.

— Гуфічку, якщо ти ще не зрозумів, то у тобі зараз сидить велике і гидке цабе, яке контролює кожен твій рух, кожну твою ідіотську думку і навіть замість тебе розмовляє. Хоча ти через свою тупість цього не помічаєш.

— Комусь заздрісно, що я раптом став сильнішим?

— Гуфі, ти знаєш, як виглядають глисти? Оце в тобі сидить один такий великий і дуже хитрий. — Інга приготувалася до стрибка, відчуваючи, що зараз усе станеться. — Хоча звідки ти можеш знати? Коли кілька днів тому я твою дурну голову від одного такого квартиранта звільнила, ти навіть і не помітив.

— Базікай більше! Вистрілила зі свого ідіотського лука мені в голову. Добре, що у мене реакція першокласна і я встиг ухилитися. Але голова після того три дні боліла.

— І що збираєшся робити далі? Невже й справді хочеш, аби Іра впала і розбилася об камені?

— А що? Непогана пригода для тупої дівчинки з провінційного містечка.

— Сам ти тупий!

— Якщо я тупий, то прощавай! — вигукнув Гуфі, від чого Іра вмить прокинулась, змахнула руками і втратила рівновагу.

Грозовий вихор спрямував Інжине тіло точним і сильним імпульсом у потрібне місце, тож вона встигла спіймати Іру вже при самому камені. Гуфі зник.

— Де ми? — Треба було бачити круглі від жаху Ірині очі. — Як я тут опинилася?

— Гуфі знає, — відповіла Інга якомога спокійніше. — Ходімо до школи.

— Я, напевно, знову ходила уві сні, — припустила Іра.

— Сама б ти сюди не зайшла, — усміхнулася Інга. — І досить себе карати.

Від перекату до школи було більше трьох кілометрів, і це аж ніяк не могло додати доброго настрою ні переляканій Ірі, ні заклопотаній Інзі. Найгіршим же було те, що Гуфі до їхнього повернення встиг підняти на ноги вчителів і розповісти їм свою версію того, що сталося на містку.

— Що це ви собі надумали? Га, дівчата?! — з порога напустилася на подружок Вікторія Михайлівна. — Ви не вдома! Завтра ж зателефоную вашим батькам.

— Для чого? — серйозно запитала Інга, і її запитання виявилося таким несподіваним, що вчителька на кілька секунд втратила дар мови. — Як може поліпшити ситуацію ваш завтрашній дзвінок?

— Так, — перехопив ініціативу Артем Денисович, — розповідайте, що сталося.

— А Гуфі хіба вам не розповів?

— Та що це у вас за звички такі дурні — називати товаришів собачими кличками? — зовсім не до речі спалахнула Олена Станіславівна.

— А Гуфі мені не товариш. І я взагалі здивована його появою в автобусі, бо він похвалявся, що грошей не сплатив. А я не збираюся бути спонсором якогось малохольного недоумка, — Інга пішла у контрнаступ.

— Миколка платив гроші! — спалахнула Олена Станіславівна. — І якщо ти мені не віриш…

— Пробачте, але не вірю. — Ця фраза вирвалася з Інжиних вуст якось несподівано. Дівчинці аж ніяк не хотілося сваритися з учителькою, проте вона була щиро переконана у своїй правоті.

— Інго, вибачся негайно! — наказала Вікторія Михайлівна.

— За що? Ми можемо все з’ясувати тут і зараз. Давайте спитаємо у дядька Ігоря, — запропонувала Інга сторопілій вчительці.

— Нічого ми зараз не будемо з’ясовувати, — поклав край суперечкам Артем Денисович. — Зараз усі йдуть спати, а зранку розберемося.

— Ви її більше слухайте, — несподівано озвався Гуфі. — Вони з Іркою ще звечора з місцевими домовилися про зустріч.

— Це правда?! — вхопилася Олена Станіславівна за недолугу репліку, як за рятувальне коло.

— Правда — що: що існують якісь міфічні місцеві хлопці, які домовлялися з нами? Чи правда, що Гуфі брехун, яких світ не бачив?

— Якщо хочете, то завтра я тих хлопців приведу, — пообіцяв Гуфі. — Я пам’ятаю їх в обличчя.

— Хто б сумнівався, — іронічно зауважила Інга.

— Бачите, до чого призводить легковажність, — завелася Олена Станіславівна. — Хіба ж можна блукати ночами у незнайомій місцевості самим? Та ще й із чужими хлопцями?..

— Олено Станіславівно, якщо Гуфі дурбелик, то це не означає, що всі решта хлопців ідіоти. — Ця