Читати книгу - "Лук Нічної Громовиці"

— Ти де так довго була? — тихо запитала Іра, коли Інга всілася на своє місце.

— Потім розкажу. Як там Гуфі?

— А що дурневі станеться? Навіть не змок, хоч і дощовика не мав. А тепер кудись зник, — сказала Іра. — Ой, що це таке? Де ти купила?

— Стріла від Хмарника, — прошепотіла Інга. — Нікому не кажи.

— Вона така холодна, — відсмикнула руку Іра, торкнувшись м’якого оперення. — Ми знову полюватимемо?..

Нарешті з’явився Гуфі.

— Де ти ходиш? — посовістив його Артем Денисович. — Ти ж чи не першим спустився.

— А що, не можна в туалет піти? — наїжачився Гуфі і з гордим виглядом сів на своє місце.

— А не їж мотузків на сніданок! — вихопилася Іра, збуривши в автобусі хвилю реготу.

Вікторія Михайлівна зробила перекличку, і автобус рушив. Поверталися до Яремчого.

— Зараз ми пошукаємо нічліг, — оголосив Артем Денисович. — А зранку план такий: на базар по сувеніри, на перевал, на стежку Довбуша і додому.

Автобусом розляглося протяжне скиглення.

— І що ми будемо робити цілий вечір? — з кислою міною запитала Люба Протасова.

— Вибачайте, але дискотеки тут для вас нема, — втрутилась у розмову Інара Фархадівна, заступник директора з виховної роботи і вчитель світової літератури в одній особі. Учні часто називали її Іриною Аркадіївною, на що та не ображалася, бо її ім’я й по-батькові для маленького українського містечка були таки й справді незвичні, хоча цілком звичайні для Середньої Азії, де Інара Фархадівна виросла.

— Що, дурепи? Як з Говерли злазили? Рачки? — єхидно поцікавився Гуфі, який навіть уявити не міг, що з нього глузуватиме дівчисько.

— Артеме Денисовичу! — гукнула Інга, не звертаючи уваги на нахабну мармизу. — Миколка Кріль хоче покаятися у гріхах. Він пластикову пляшку на Говерлі лишив!

— Ти пропонуєш повернутися? — спитав Артем Денисович.

— Щоб він там ще щось лишив? У жодному разі! — гаряче заперечила Інга.

— Ти думаєш — крута? — просичав Гуфі. — Нічого, почекаємо ночі.

— А що буде вночі? Гуфічок тероризуватиме нас своїм гучним хропінням?

— Побачиш, — пообіцяв Гуфі з гиденькою усмішечкою на обличчі. — Готуйся здохнути.

— Розкажеш як, а то я досвіду не маю, — серйозно мовила Інга.

Гуфі на це нічого не відповів, а демонстративно увімкнув мобільник і засмикався у тупому ритмі.

Учительська солідарність — річ вельми корисна. Влаштуватися в школі на ночівлю у найкращому разі коштує доброго спілкування, у гіршому — пляшчини для сторожа і банки фарби для директора. Інга про це не знала, але мимоволі стала свідком «оплати», яку проводив особисто Артем Денисович, узявши до групи підтримки Інару Фархадівну та Вікторію Михайлівну.

Розмістилися всі разом: учні й учителі у величенькому приміщенні, що використовувалося чи то як клас, чи то як роздягальня.

Інга з Ірою вмостилися на лавках біля самих дверей. Гуфі розлігся біля вікна аж на двох матах. Щоправда, Артем Денисович зайвий мат у нахаби конфіскував і віддав близнятам Вірі і Наді Омелюх, які, мов сирітки, мостилися в куточку під вікном на своїх просто-таки дитячих ковдрах.

Хоч усі й були виснажені важким підйомом і переповнені по вінця новими враженнями, спати вкладалися кілька годин. Перемовляння і гамір не стихали чи не до другої ночі. Інга теж час від часу приєднувалася до розмови, яку із задоволенням підтримували навіть учителі.

Оленка Сокільська, дівчинка вельми метушлива і неспокійна, ніяк не могла вирішити, як спати: головою до стіни чи до вікна.

— Боюся, що буде землетрус, — заклопотано мовив Артем Денисович. — Так, Оленко?

— Який ще землетрус? — нервово перепитала дівчинка. — І звідки мені про це знати?

— Чутливі натури перед природними катаклізмами ніяк не можуть вгамуватися, — приєдналась до розмови Інара Фархадівна.

— Знущаєтеся з мене? — огризнулася Оленка. — Спробували б ви тут лягти.

— Хочеш помінятися? Без проблем! — весело погодився Артем Денисович.

— У вас там погано — глухий кут. А я кутків боюся, — відхилила не вельми привабливу пропозицію Оленка.

— Артеме Денисовичу, а вам у кутку не страшно? — спитала Інга.

— Ні, я ж у школі свого часу теж вчився, здається, близько десяти років. Можна сказати, що я ветеран кутків, — відповів учитель. — А от тобі не заздрю, бо біля дверей не надто весело.

— Та ні, тут навіть затишно.

Іра, незважаючи на гамір і розмови, примудрилася заснути і зараз мирно сопіла в Інги під боком. Інга теж спробувала відволіктися від шуму, але спокуса «продати» ще якусь дотепну фразу на веселому словесному ярмарку, отримавши за неї цілком заслужену порцію сміху, щоразу виявлялася сильнішою за бажання поспати.

Однак утома теж не дрімала, вона підкрадалася до дітей і вчителів по черзі, гасила сном спалахи сміху. Проте навіть утома була безсилою проти приглушених підковдрових балачок: раз по раз у темряві зблискували вогники мобільників, хихотіння провокувало шепіт в іншому місці.

Інга незчулася, як заснула, але прокинулась від нехарактерного шуму: їй здалося на мить, що хтось упав із лавки. Але то гуркотів грім. По віконних шибках барабанили дощові краплі, вітер шарпав молоде листя на деревах, від яскравих блискавкових спалахів ставало видно як удень — вирувала травнева гроза. Радісне збудження знову охопило дівчинку, та цього разу воно було замішане на неясній тривозі. Інга не могла зрозуміти, звідки вона взялася, аж доки побачила, що Іри поруч нема.

Хвилину чи дві вона гарячково мізкувала, куди ж могла подітися її подруга. Може, вийшла в туалет? Інга прислухалася до звуків у коридорі, але знайомого рипіння туалетних дверей не почула ні за хвилину, ні за п’ять. А це означало, що з Ірою не все гаразд.

Яскравий бузковий спалах освітив кімнату не