Читати книгу - "Непосидючі покійнички"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Факт підвищених соцзобов’язань трудівників цвинтарної справи до сторіччя від народження В. І. Леніна не вигаданий. Я бачив цей «апокриф» на власні очі! Першим пунктом стояло: «Достроково освоїти нові виробничі площі». Перекладаю: швиденько заповнити свіжими могилами нову ділянку. Воістину жарт мого друга Олекси Сироти щодо відстрілу перехожих задля виконання плану поховань був недалеким від суворої дійсності.
Олекса Сирота:
Директор знову почав плакатися, що від нього вимагають похорону по першому розряду, а кошти виділяють максимум на третій — це коли покійник сам поганяє коней.
— Перепрошую, які коні в наш час?
— Ну, сидить за кермом катафалку.
— Повертаючись до наших небіжчиків, товаришу директор, нагадаю, що пару днів тому один ваш клієнт так і зробив. Прибув до місця майбутнього поховання за кермом власної машини, та ще й, за старовинним дохристиянським обрядом, коханку з собою прихопив. Будь моя воля, я їх отак удвох разом з машиною в одній ямі б і закопав. І курган насипав, у повній відповідності… Але вибачайте, то лірика. А мене цікавлять голі факти. Хто міг бути свідком?
— То добре, що ви до мене зайшли. Бо єдиний реальний свідок — то хтось із нічної зміни крематорію. А цей об’єкт у нас режимний. Прізвища працівників розголошувати заборонено, будь-які контакти тільки з мого дозволу. Я зателефоную, або навіть проведу вас, якщо хочете. Робота у них, як ви розумієте, гаряча, і вони час від часу виходять на поверхню — перекурити. А це неподалік байраку. А раптом пощастить?
— А що, крематорій і вночі працює?
Сам того не підозрюючи, я наступив директору на болюче, бо він підскочив і, махаючи руками, забігав по кабінету. А в голосі його забриніла не тільки образа, а й сльоза:
— Вони тільки вночі і працюють! Вдень складають покійників, а працюють уночі. Це неподобство! Марнотратство! За часів Сталіна це вважалося саботажем. У нас найкраще в Союзі імпортне обладнання. Але для того, щоб воно окупилося, треба працювати цілодобово. А ці моралісти з міськради ледь не зомліли, коли я їм про це сказав. Такий гвалт зняли: ви що нам пропонуєте! Дим з крематорію вдень викличе небажані асоціації. Які асоціації? Про що вони? Наш дим чистіший від будь-якої жеківської кочегарки. А одна дама, котра за культуру, медицину і цвинтарі відповідає, взагалі запитала: «А чи не можна так, щоб без диму?» А я їй у відповідь: «Складно, але можна. Замість печей треба поставити ванни з кислотою, розчиняти в них небіжчиків, а потім вночі виливати в річку Либідь». Уявляєте її реакцію?
— Уявляю. Із задоволенням продовжив би наш колоквіум щодо ефективності різних методів ліквідації бренних останків радянської людини, але розумієте, кличе священний обов’язок. В дорогу, до роботи… А щодо мадамів із міськради, то знаю я цих баб! Вони, напевне, і на відомому предметі у своїх мужиків сидять, як за столом президії.
Директор був виразно зворушений.
— Якщо з вами щось трапиться, то прошу одразу до мене. Все організуємо, без зайвої бюрократії. Більшість вибирає підпоховання, але я рекомендую кремацію. Древній, благородний обряд. І для рідних не такий вразливий… Не треба стояти і дивитися півгодини, як чотири п’яні голодранці засипають вашу труну землею.
Я теж був розчулений увагою і навіть пообіцяв скористатися запрошенням. Як щось трапиться. Від почесного супроводу відмовився, попросивши обмежитися дзвінком.
Обслуга крематорію, на моє здивування, виявилася акуратно зодягненою, чистісінько виголеною і абсолютно тверезою. Я навіть перепитав:
— Це крематорій чи Інститут фольклору, етнографії і мистецтвознавства імені Максима Тадейовича Рильського?
— Крематорій, шановний, крематорій. Просто наші люди ще не доросли до належного рівня культури, аби уявити собі тверезого поховальника. От ви, скажімо, п’яному копачу і гроші дасте, і пляшку. Вам буде гидко, але традиції ви не порушите. А от обслугу крематорію ви і в очі не бачите, і бажання у вас такого не виникає — познайомитися. А даремно! Хоча б задля того, аби переконатися, що ви одержите на виході дорогоцінний прах коханої тещі, а не попіл ветерана русько-турецької війни Мойсея Дормидонтовича Розворотирило.
— А що, таке буває?
— У нас все буває. От днями опустили нам труну, нагорі гімн грають, ми внизу своє робимо. Коли раптом на нас і на домовину починають падати сторонні предмети у вигляді розлючених родичів, бо на наше горе люк ще не закрили.
— Що таке? Вирішили розділити до кінця долю навіки спочилого чи цікавість гору взяла? Мовляв, глянемо, що з ним далі буде? Стоп! Не відповідайте! Вантаж був жіночої статі?
— Точно.
— Немолодого віку?
— Два-нуль!
— Тоді зять і родичі з його боку не змогли відмовити собі у задоволенні подивитися, як теща з димом через комин вилетить.
— А отут і не вгадали! Приземляються ці десантники нам на голови, труна летить на підлогу, розбивається, покійниця без сторонньої допомоги котиться під саму піч, мені дають під дих, помічника хапають за петельки і кричать: «Піднімай назад! Це наша бабуся! Її в морзі по п’янці переплутали, а ці сліпі кроти недодивилися!» І все це під мат-перемат і державний гімн!
— Що, ніхто не здогадався вимкнути?
— Не до
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Непосидючі покійнички», після закриття браузера.