Читати книгу - "Ті, що не мають коріння"

Я побігла вниз до бібліотеки, ковзаючи сходами достатньо незграбно, щоб до крові подряпати собі гомілку. Я цього навіть не відчула. Книжки, як завжди, стояли охайними елегантними рядами, спокійні та не зворушені моєю бідою. Деякі з них уже стали мені знайомими, я б назвала їх старими ворогами: вони були повні чарів і замовлянь, які незмінно спотворювалися в моїх вустах; навіть їхні сторінки неприємно поколювали, коли я торкалася пергаменту. Я все одно видерлася сходами та стягнула їх із полиць, розгорнула одну за одною, заходилася гортати списки, та все марно: дистиляція есенції мирту, можливо, була б дуже корисною в усіляких діяннях, але зараз вона не піде мені на користь, і брала лють від того, що доводилося витрачати бодай одну мить, дивлячись на шість рецептів утворення потрібної печатки на пляшечці з зіллям.

Але марність цього зусилля сповільнила мене достатньо, щоб я змогла подумати трохи краще. Я усвідомила, що не можу сподіватися знайти відповідь на таке жахливе запитання у книжках заклинань, за якими він намагався мене вчити: як він не раз казав мені, вони були повні примов і дрібниць, такого, що будь-який дурнуватий чаклун мав би бути здатен опанувати майже одразу. Я із сумнівом поглянула на нижні полиці, де він зберігав томи, які читав сам і які категорично заборонив мені чіпати. Деякі мали палітурки з нової цілої шкіри з золотим тисненням; деякі були старими та мало не розпадалися, деякі — заввишки з мою руку, інші — досить малі, щоб вміститися на моїй долоні. Я провела по них руками та, підкорившись пориву, витягнула одну невеличку книжечку, яка наїжачилася вставленими аркушами паперу; вона мала гладеньку від зносу обкладинку та простий штампований шрифт.

Це був журнал, записаний дуже дрібним неохайним почерком, попервах майже нерозбірливим, із купою скорочень. На аркушах (один або кілька були вставлені чи не на кожному розвороті) були нотатки, записані Драконовою рукою; там він виписав різні способи вимовляти кожне заклинання, пояснюючи, що робить; це принаймні здавалося обнадійливішим, неначе його голос міг заговорити до мене з паперу.

Був із десяток заклинань для зцілення та для очищення ран — від хвороби і гангрени, а не від чаклунської зарази, та бодай спробувати було варто. Я прочитала одне заклинання, для якого рекомендувалося розрізати отруєну рану, напхати її розмарином і лимонною шкіркою, а тоді зробити те, що автор називав «покласти на неї дихання». Дракон написав на цю тему чотири сторінки дрібним почерком і накидав рядки, у яких занотував майже п’ять десятків варіантів: стільки-то розмарину, сухого чи свіжого; стільки-то лимона, із м’якоттю чи без; сталевий ніж, залізний, таке замовляння та сяке.

Він не писав про те, яка зі спроб спрацювала краще, а яка — гірше, та якщо вже він доклав стільки зусиль, із цього мала бути якась користь. Тепер мені було потрібно лише одне — допомогти йому достатньо, щоб він зміг промовити до мене бодай кілька слів, дати мені якусь підказку. Я злетіла вниз до кухонь і знайшла великий вузлик підвішеного розмарину та лимон. Узяла чистий ніж для фруктів, трохи чистого полотна та гарячої води у горщику.

Тоді я завагалася: мені впав у око великий різницький ніж, який лежав на колодці для рубання. Якби я не змогла зробити більше нічого, якби я не змогла дати йому силу говорити… не знаю, чи змогла б я це зробити, чи змогла б я відрізати йому руку. Та я бачила Єжи на ліжку, клекотючого та страхітливого, геть не схожого на того тихого, сумного чолов’ягу, який завжди кивав мені на вуличці; я бачила спустошене обличчя Кристини. Я ковтнула та підняла різницький ніж.

Я нагострила обидва ножі, рішуче викинувши все з голови, а тоді понесла свої речі нагору. Вікно та двері були відчинені, але в моїй кімнатці все одно вже почав збиратися жахливий сморід зарази. Від нього мене вивертало рівною мірою з жаху та фізично. Не думаю, що я могла б стерпіти, побачивши зараженого Дракона, у якого згнили б усі різкі грані, а гострий язик був спроможний лише на виття та буркотіння. Його дихання ставало дедалі важчим, а очі наполовину заплющились. Обличчя в нього було страшенно блідим. Я підклала полотна йому під руку та прив’язала його мотузкою. Зчистила широкими смугами шкірку лимона, зірвала листки розмарину зі стеблин, потовкла це все і вкинула в гарячу воду, щоб сильний солодкий запах піднявся та прогнав сморід. Тоді я закусила губу та, набравшись сміливості, різонула по розпухлій рані ножем для фруктів. Із неї потік зелений гній, схожий на смолу. Я лила на рану гарячу воду чашку за чашкою, аж доки не очистила її. Хапала змочені трави й лимон пригорщами та щільно укладала їх.

У Драконових нотатках не йшлося нічого про те, що означає «покласти дихання на рану», тож я нахилилася та стала видихати на неї замовляння, пробуючи одне, а тоді — інше; при цьому мій голос зривався. Усі вони здавалися недоречними у моїх вустах, незграбними та кострубатими, і нічого не відбувалося. У розпачі я знову поглянула на нерівні оригінальні записи; там був рядок, у якому йшлося: «Наспівування «кай» і «тігас» за власним смаком матиме особливу силу». Усі Драконові замовляння містили варіанти цих складів, але долучаючись до інших, вони утворювали довгі складні фрази, що заплутувались у мене на язиці. Натомість я схилилася та заспівала: «Тігас, тігас, кай тігас, кай тігас», — знову й знову, і зрозуміла, що переходжу на мелодію пісеньки про сто років життя, яку співають на день народження.

Звучить дурнувато, але її ритм був простим і знайомим, він тішив. Мені більше не доводилося думати про слова: вони наповнювали мені вуста й виливалися, наче вода з чашки. Я перестала згадувати безумний сміх Єжи та зелену злу хмару, що заглушила світло всередині нього. Був лише легкий рух пісні, спогад про обличчя, що зібралися довкола столу та сміялись. А тоді нарешті полилися чари, але не так, як тоді, коли їх з мене поспіхом тягнули Драконові уроки заклинань. Натомість мені здавалося, ніби звук наспіву перетворився на струмок, який має нести із собою чари, а я стояла край води з глеком, який все не порожнів, і вливала тоненьку срібну цівку у стрімку течію.

Під моїми руками дужчав солодкий аромат розмарину та лимона, який пересилював сморід зарази. З рани стало литися дедалі більше гною — настільки, що я б захвилювалась, якби Драконова рука не виглядала дедалі краще: жахливий зеленкуватий відтінок зникав, а потемнілі й набряклі жили зменшувалися.

Я починала задихатись, але, окрім того, я також чомусь відчувала, що закінчила, що моя робота завершена. Я довела свій наспів до простого кінця, піднявшись і опустившись на одну ноту; врешті-решті я, власне, усе одно лише мугикала. Тепер блискуче світло там, де він тримав руку, біля ліктя, сильнішало, яскравішало, і раптом від його