Читати книгу - "Сибіріада польська"

— Харашо! — втішився старшина.— А тепер прочитані проходять назад на своє місце.

Старшина читав, відмічав на карті, солдат рахував. Нікого не бракувало. Нікого чужого також не знайшов.

— Пане! — атакували його жінки.— Води хоч би нам дайте! Над діточками змилуйтесь! Як довго ще будемо так мучитись? Куди нас везете?..

— Тихо, баби, тихо! Всьо будет! Тільки спокійно, тільки спокійно!

— «Все буде, все»... Нічого, тільки обіцяєте, а ми тут невдовзі виздихаємо і будете мати спокій!

— Спокійно, баби, панове громадяни! Як говорю, що все буде, то буде. А то ніби для чого я список перевіряв? Треба знати, скільки хліба, скільки порцій супу вам виділити.

— Вугля не маємо!

— Ну бачите! Усе треба точно порахувати. Радянська влада любить порядок. То не так, як там було у вас, у тій панській Польщі... А коменданта вагона маєте?

— Якого знов коменданта?

— А ніби навіщо нам якийсь комендант?

— Ну бачите! Кричите, але не є приготовлені. Коменданта навіть не маєте! А комендант вагона, колишні панове, а сьогодні громадяни, вам потрібен для того, щоб хтось за порядок у тому вашому колективі був відповідальним! Ось, щоб наприклад у зв’язку зі сказаним, комендант кожен раз людей за харчами або ж по паливо назначив, щоб вам порцію справедливо розділив... Ясно? Ну, то замість кричати, спочатку виберіть собі коменданта, а той нехай виділить пару людей, бо невдовзі будемо провіант отримувати! Нема чого так хвилюватися.

Задоволений собою, старшина вискочив з вагона. Двері засунули, скоба запала на своє місце.

Комендантом вагона без великих суперечок схвальними вигуками висунули Даниловича. Хотів чи ні, не випадало людям відмовити.

— А якщо вже така ваша воля, то мусите мене слухати, бо не маю наміру з кожним окремо гризтися. Дітвора також, бо пояса не пожалкую.

— А звичайно, бо також розплигалися, як жеребці на луці.

— Тепер підготуємо собі відра, мішки, що там хто має придатне, щоб мали під рукою, як вас викличуть. Може, справді нам щось нарешті дадуть.

До провіанту назначив Зелька, Малиновського й себе. Хотів розпізнати за першим разом процедуру одержування харчів, а при нагоді розглянутися по світі. За паливом і водою назначив Корчинського, вчителя з Товстого, Бронека Шушкевича і молодого Шайну.

Кароль Корчинський добігав сороківки. Віку не було по ньому видно: худорлявий, спортивної фігури, середнього зросту. У Товстому немало років навчав польської мови та історії. До війни був завідуючим школи. На війну призваний не був; інвалід, поранений у двадцятому році на польсько-більшовицькій війні. Холостяк. Разом із ним на заслання їхала мати, стара, сивенька і тихесенька пані, яка нікому не заважала.

Спочатку викликали по вугілля і воду. Ранок був сонячний, морозний. Гостре повітря затикало легені, яким брак було кисню. Корчинський глибоко зітхнув, протер залиті сльозами очі й, освоївшись з ясністю дня, з цікавістю розглянувся навколо. Удалині видно було велике місто на височині, обривистий береговий схил, а на ньому серед вкритих інеєм дерев у парку поблискували на сонці золотисто-зелені, характерні церковні куполи. Корчинський не мав сумніву, що як далеко зір досягне, бачить високий берег Дніпра й місто Київ.

Вугілля й води їм не жаліли. Шушкевич згинався під метровим мішком. Корчинський з Шайною несли великий казан і два відерця води. Транспорт стояв на далекій, безлюдній залізничній вітці. Місцевих не було видно. Навіть залізничники, звичайно рухливі й цікаві, не показувалися. У вугільному складі, біля водопроводу і по дорозі зустрічалися тільки з людьми з інших вагонів. Конвоїри старанно доглядали, щоб їм хто не втік, зате в розмовах не перешкоджали.

Цей же конвой повів Даниловича, Зелька і Малиновського по провіант. Данилович розглядався за знайомими. Зелєк не втрачав надії, що при цій нагоді йому вдасться роздобути крихту молока для донечки, бо її мати з кожним днем втрачала корм і немовля меркнуло на очах. Малиновський журився, чи їм хоча б на цей провіант посудин вистачить.

— За царя, Святий Пане, москалі, чого як чого, але їжі, Святий Пане, то нам не жаліли.

Малиновський під час першої війни — австрійський солдат Франца Йосифа — потрапив у російську неволю і любив про це при будь-якій нагоді розповідати.

Харчі видавали в бараку, неподалік віадука. Легко було зорієнтуватися, що не один транспорт уже тут постачався. Кухня була організована по-військовому і солдати в ній куховарили. Спочатку видали їм хліб, по півкілограма на особу. Хліб житній, печений на жерстяних, прямокутних невеличких листах. У наступному віконці відмірювали їм два відерця густої пшоняної крупи, приправленої риб’ячим жиром.

— Це вже всьо? — здивувався Малиновський. І при нагоді спробував заговорити по-російські.

— Всьо, дідусю, всьо! — усміхнувся шеф кухні, наглядаючий за поварами вусатий старшина.— Належить по два відерка на вагон. Норма, дідусю, норма.

Зелєк попросив старшину:

— Пане, дайте мені трохи молока. Для донечки, немовлятко ще, біля грудей. Хоч трішечки, з півгорщичка...

— Таке мале ребьонко має,—