Читати книгу - "Сибіріада польська"

— Я там нікого не вітав,— захищався Йосек,— ні при Польщі, ні при Совітах. Бог дав жити, то собі жив. Бог дозволить жити, буду собі жити. Все в руках Найвищого!.. Нехай кожен сам за себе відповідає. А почуте не можна порівняти з баченим! Чи ти мене, Мантерисе, бачив, щоб я когось у тому Товстому вітав. Ну?

— Має рацію! Що то, мужики, не знаєте Йоська? Йому так до комісарів, як мені до княгині Любомирської! Євреї, євреї! А що це, може, не було у Товстому таких поляків, які також совітів вітали?

— Кого маєш на думці? Дереня?

— А хоч би і його! А Домбровський то ніби не вітав? Навіть промову на ринку виголошував.

— Засрані діди й комуністи! А чи мало то той Дерень перед війною насидівся в поліції? За комунізм його тягали.

— Комуністи чи не комуністи, але поляки і все! То як це ворогів, що на Польщу напали, вітати?

— Але й так червоні банти гівно їм допомогли! Ось обидва тепер їдуть, як ті кролики, у цьому ж самому транспорті, що й ми.

— Неможливо! То їх також забрали?

— Особисто у Шепетівці я розмовляв з Деренем, отак як тепер з вами.

— Так-то часом у житті буває. Мужчини, а пам’ятаєте ту Балікову німецьку вівчарку?

— Лютий як чорт, ледве мені колись штанів не пошарпав.

— Вишколений! Кароль його від поліцейських у Товстому купив.

— Ну то тепер собі подумайте, що той собачка від самих Ворволинеців летів за нашим поїздом аж до Тернополя! Там, де ми небіжчицю Яворську залишили.

— Не розповідай!

— Бігме, що так було... Знайшов Кароля, вив, гавкав перед вагоном, а якийсь долбаний боец застрелив його...

— Вірний собачка.

— Як то собака. Адже так говорять: «вірний, як собака...

— А ви чули, що дідусь Калиновський померли?

— Світи, Пане, над його душею!... Як, коли?

— Ясен Калиновський біля насоса мені говорив... Відразу другої ночі, коли ми з Ворволинців вирушили, то як дідусь заснули, так вже й не проснулися.

— За бабусею пішли.

— І так, як нашу Яворську, винесли дідуся Калиновського з вагона і десь там на снігу залишили.

— Без ксьондза, без християнського поховання...

— Бабуня Калиновська, Яворський, Яворська, дідусь Калиновський, з малим Владеком також невідомо, що діється.

— Заледве пару днів минуло, а вже стільки наших з Червоного Яру ми загубили.

ві доби минуло від останньої стоянки. Люди, зачинені в вагонах, не бачили світу Господнього, бракувало їм води, палива, не кажучи вже про шматок хліба чи теплу їжу. Транспорт, якщо навіть зупинявся, то найчастіше вночі, на віддаленій вітці. На кожній довшій, особливо нічній стоянці засланців будили галаслива біганина по даху і биття молотками в підлогу знизу вагонів. То конвой перевіряв у такий спосіб, чи засланці не підготовлюють собі можливості виходу з вагона, втечі з транспорту. Везли їх по-злодійськи, скритно, всякими способами ізолюючи від місцевого населення. Протягом перших тижнів подорожі це було особливо очевидним і тяжким.

Транспорт затримали на довше лише в Києві. Стояв на східному боці Дніпра, на великій станції в Дарниці. За кожним разом, коли брязкав засув у вагоні і скрипіли примерзлі двері, люди не знали, що їх чекає і чого сподіватися. І далі не мали поняття, де має бути межа їх мандрівки, куди їх везуть і що їх там, у тому невідомому, чекає. Поїзд ставав, двері скрипіли, люди чекали в напруженні: а може то саме тепер, вже? Тим часом двері відкривалися і конвой досвідчено сповіщав:

— Трі человека, два вєдра і мєшок! Будемо вантажити продукти. Бистро, давай, бистро, бистро!...

Паливо, майже завжди промерзлий вугляний пил, вантажили окремо. Тоді вказівка конвоїрів звучала коротше:

— Два человека за угльом! Бистро, Бистро! Давай, давай...

І за кожним разом падала ота трафаретна осторога:

— Вніманіє! В разі спроби втечі — конвой стріляє без попередження!

У Дарниці розпочалася перевірка списку присутності. До вагона видерся помічник коменданта, повнолиций, коротконогий пузанчик. Розпорядився, щоб усі, включно з немовлятами, перемістилися в один бік вагона.

— Перевіряти будемо, чи ви не загубилися,— зажартував.

Наказав солдатові перешукати залишену частину вагона.

Солдат