Читати книгу - "Час тирана. Прозріння 2084 року (2014)"

починання викликало перший за 150 років єврейський погром у місті, ініційований власниками конкуруючих крамниць і пивних барів. Оскільки крім Дупкіна і Хермеса євреїв у Харкові не залишилося, погромники розтрощили й пограбували міський ринок, спаливши ларки китайців та азербайджанців. Військовий трибунал засудив Дупкіна, Хермеса та трьох погромників до смертної кари за порушення закону «Про єдність держави і повагу до національних символів»;

— у Львові члени міської організації «Націонал-смертохристів» вирішили покарати запеклого католика, польського націоналіста Адама Міцкевича, точніше, не його, а пам’ятник неподалік від Оперного театру — шляхом відпилення голови поета-віщуна та заміни її головою, взятою з полтавського монумента фельдмаршала Паскевича; військовий трибунал оголосив вирок — стратити чотирьох зловмисників на шибениці навпроти готелю «Жорж»;

— в Одесі члени підпільної організації «Союз русского народа» вирішили підпалити головну міську синагогу, закидавши її пляшками з «коктейлем Молотова» й вигуками «Бей жидов, спасай святую Русь!». Добровільна єврейська дружина самозахисту імені Зеєва Жаботинського завадила планам погромників і передала їх до рук військового трибуналу. На шибеницю, встановлену на вулиці Єврейській, де міститься синагога, пішло п’ятеро учасників нападу;

— у Чернігові кілька осіб, що належали до нікому не відомої організації ЧЕРНЬ, задумали підірвати розкішний пам’ятник Олександру Пушкіну, оточений постатями всіх жінок, котрих він колись кохав (усього 206 високохудожніх фігур), були затримані на місці злочину. Вирок — смертна кара через повішання;

— у Донецьку група домогосподарок, незадоволених роботою водоканалу, влаштувала демонстрацію (запис розповсюджено по інтернету), під час якої спалено державний прапор України-Руси й розгорнуло плакати з написами «Плюем на Украину», «Долой украинскую мову — собачий язык», «Хотим объединиться з Россией», «Наш вождь генерал Аввакум Варламов, а не сраный Гайдук». Вночі до кожної з учасниць прийшли ввічливі молоді офіцери, які зачитали їм рішення про позбавлення учасниць демонстрації громадянства України-Руси та всіх громадянських прав й одразу всадовили водоканалізаційних бунтівниць у військовий автобус і відвезли до аеропорту ім. Василя Стуса, де розмістили дивно притихлих жінок у військово-транспортному літаку, що вирушав чартерним рейсом до вільної території Воркута.

Про всі ці та інші аналогічні випадки неодноразово сповіщали по телебаченню та інтернету, щоправда, саму процедуру виконання смертних вироків не транслювали з гуманітарних міркувань.

Ці рішучі й справедливі, на думку більшості, заходи невибіркового правосуддя військових дуже швидко й благодійно вплинули на загальну, розбурхану попередньою владою атмосферу суспільної ненависті, війни всіх проти всіх. У Криму порядок швидко навів генерал Селім-хан, командувач кримсько-татарської армії. Він безжально розгромив залишки дивізії СС («Слава Севастополя») й припинив спекуляції землею та знищення природних багатств Південного берега Криму.

На жаль, режиму Гайдука не вдалося уникнути серйозних криз, пов’язаних із регіональним сепаратизмом.

Першою стала спроба колишнього прем’єр-міністра Никанора Петропавловича Єфім’єва проголосити незалежність Донецько-Української Республіки (ДУР) у червні 2081 року. Створивши «Армію Мерцалова» з безробітних шахтарів і металургів, посиливши її «качками» з військово-спортивних реслінгових таборів, Єфім’єв приєднав цю силу до п’ятдесяти тисяч вояків власних приватних збройних формувань і виступив проти центрального уряду в Києві. Єфім’єв очолив ДУР як Народний лідер (НАЛ) і розмістив столицю в Донецьку, піднявши над містом сепаратистський смугастий чорно-оранжевий прапор футбольного клубу «Гірник».

Гайдук, не бажаючи проливати кров обдурених Єфім’євим люмпенів, яким НАЛ обіцяв віддати на пограбування Київ, якщо знищать вони це гніздов’я українсько-бандерівського націоналізму, запропонував Єфім’єву провести переговори на нейтральній території — на Дніпрі. Після довгих перемовин домовилися нарешті зустрітися посередині Каховського моря, на південь від Запоріжжя, правий берег залишивши, відповідно, за Гайдуком, лівий — за Єфім’євим. Вирішили зіграти на тому, що Єфім’єв заявляє свої претензії на всю Лівобережну Україну. Гайдук дав розпорядження військам Запорізької землі створити коридор для вільного проходження моторизованої бригади Єфім’єва від Вугледара через Гуляйполе-Оріхів-Щербаки-Степногірськ із виходом на береги Дніпра в районі залізничної станції Плавні й не вступати — до особливого розпорядження — в бій із донецькими сепаратистами. 28 червня розвідка донесла Гайдуку, що сили Єфім’єва зайняли позиції в Плавнях.

Гайдук розташував свій штаб навпроти, на західному березі — в селі Біленьке-Перше на вулиці Приморській, 3, в садибі багатого фермера. Надвечір, коли сонце хилилося до заходу, вичервонюючи трави, дерева у фруктових садах, човни на березі й риборозвідні ставки, Гайдук з вершини високого кургану побачив могутнє повноводдя Дніпра, що розкинулося перед ним; далекий протилежний берег, заштрихований комишами й плавнями, й праворуч, на південний захід від КП — немовби чорним фломастером промальовані труби старовинної Запорізької ЛЕС, вже давно перебудованої під новий тип гафнієвих реакторів.

На протилежному березі хтось пускав освітлювальні ракети в небо, що почало тільки набирати темно-синьої переднічної барви. Наступного дня на світанку Гайдук, пройшовши по дерев’яних рибальських містках й відчувши холодний плюскіт води, ступив на борт РБК — річкового бойового катера «Вуж-1204» Дніпровської флотилії, озброєного швидкострільною ЗО мм гарматою та двома великокаліберними кулеметами. На катері перебувало вісім чоловіків залоги в тільниках та синіх матроських робах і п’ятеро охоронців Гайдука, які наполягли, щоб генерал одяг бронежилет. Вуркіт двигунів посилився, вібрація в ходовій рубці зросла, жовта, пошматована гвинтами вода закипіла за кормою — і катер стрімко, торкаючись легко поверхні води, пішов у напрямку острова Великі Кучугури.

З протилежного берега до них наблизився американський десантний рівербот із написом «Mad Bull», на палубі якого можна було розрізнити масивну постать Єфім’єва. З часу їхнього останнього побачення він майже не змінився, тільки обличчя немовби поширшало й волосся вицвіло.

Катери зблизилися на відстань трьох метрів. Команди обох катерів й охоронці напружилися, розуміючи, що будь-якої хвилини може початися стрілянина — всупереч усім домовленостям і гарантіям. Рівербот Єфім’єва був розфарбований піщано-зеленими тропічними смугами, наче ящірка.

Єфім’єв, стримано кивнувши Гайдуку, почав першим:

— Господин Гайдук, я вас, признаться, недооценил. Не думал, что вы так быстро уничтожите демократию в Руси, станете украинским националистом и подлинным тираном.

Катери, над якими зависли чайки, наче в очікуванні поживи, похитувались на хвилях. Гайдук, не перебиваючи, мовчки слухав колишнього прем’єра, в якому також помилився: після перемоги над Північним Союзом у ході операції СТРАП Гайдук запропонував Єфім’єву керівну посаду в Раді менеджерів — але той відмовився. Вгніздившись у Донецьку, колишній прем’єр почав зміцнювати імперію «Вуглесталі» притаманними йому