Читати книгу - "Крадій"

Великий ризик, жахлива небезпека.

І він, кивнувши головою, погодився ризикнути.

О, Ремі, Ремі, що ти робиш?

Купуєш два квитки на вокзалі в Лампанзі: один до Чіанг-Мая, другий — до Бангкока.

Ми дивимося на спантеличене обличчя касира, поки ти сплачуєш за квитки дорогоцінними батами, що так обережно беріг у своєму рюкзаку.

Ми дивимося, як ти прямуєш на платформу, обшарпанець у лахмітті, як не глянь — лялька з ганчір'я; скоро за тобою прибуде поліція, обов'язково, але спершу приходить поїзд «Чіанг-Май — Бангкок», великий новий шумний локомотив з дизельним двигуном, чорний і гордий, що брязкає, як щелепа динозавра, і з металевим скреготом вповзає до вокзалу. Ти сідаєш на потяг, що йде на північ; зухвалий, як ніхто, усміхаєшся надзвичайно спокійною усмішкою, сидиш у купе разом з двома іншими пасажирами — жінкою, яка тримає сплячу дитину, та чоловіком у діловому костюмі, японцем, який люб'язно всміхається тобі поверх газети, а потім відвертається й більше ніколи не дивиться.

Ремі розглядає ландшафти, що гуркотять повз вікно. Йому багато треба побачити.

(Хто ці мандрівники? Ну, вона їде до своєї матері, яка помирає дванадцятий раз і вмиратиме ще тричі, кожного разу галасливо скаржачись зібраним нею родичам, що її власна родина покинула її, а потім зрештою помре в 1947 році, впавши на вулиці, вдарившись головою та більше вже не прийшовши до тями. А він? Ну, а він знається на залізницях, вивчав залізниці, а зараз вивчає залізниці, що поєднують Китай та Індію, і одного дня, незабаром, організовуватиме у своєму кабінеті за допомогою карт і записок будівництво залізниці полоненими рабами, а коли війна скінчиться, казатиме, що Японія лише хотіла принести свободу народам Сходу, лише покласти край тиранії. Отже, ми бачимо їх, цих супутників у поїзді, і дізнавшись про них, відвертаємося.)

У Чіанг-Маї ти сходиш з цього поїзда, потім сідаєш на поїзд, що їде в протилежному напрямку, на південь, до Бангкока, а коли він починає від'їжджати від платформи, ти знов сходиш, зістрибуєш з відкритого балкона в задній частині вагона на гравій, котишся по ньому, потім встаєш, обтрушуєшся та біжиш геть від колії.

Ми стежимо за Ремі... Зараз ми дивимося, як він присів біля невеликого колодязя за межами квадратного кріпосного рову навколо міста; він наливає в чашку води, збриває майже тупим ножем велику бороду, якою обросло його підборіддя, з-під ножа з'являється бліда шкіра, якої майже не торкалося сонце, як порівняти з коричневим навколо його очей. А тепер він сидить і голить голову, воду фарбує кров, бо він зіскрібає волосся майже повністю, а потім надіває на оголену шкіру широкий солом'яний бриль, а худорляве засмагле тіло огортає запиленою мантією.

На кого він тепер схожий? На мандрівного монаха, можливо, якщо сильно не придивлятися. На жебрака. На безумця. На святого чоловіка. На засмаглого пророка з пустелі.

Ким би він не був, він не сильно схожий на Ремі Берка.

Тієї ночі він спить під небом на вулицях Чіанг-Мая, і дикі собаки ходять навколо, міркуючи, чи не є він поживою. Це одна з найбільш спокійних його ночей за дуже тривалий час.

Коли сходить сонце, він краде велосипед і їде на ньому з міста приблизно двадцять миль, геть спітнівши за кілька годин до полудня. Він доїжджає до моста через потік — одноколійної споруди з уже іржавого заліза, по якій жоден потяг не ризикує їхати з більшою швидкістю, ніж равлик; навколо нього збираються мухи, по лісах ширяться брижі, а він сідає, схрестивши ноги, біля колії, щоб чекати.

Він дихає, і йому здається, що його подих є вітром, а вітер — повітрям, це повітря кружляє навколо світу, проходить крізь легені Абгіка Лі, що крокує по платформі Лампанга, чекаючи на поїзд, крізь розширені ніздрі гравців і фігур Дому Ігор, над водами Чаопхраї, а звідти в море. На мить йому здається, що він — ніщо, і йому не страшно.

А потім чується гудіння рейок, пихкання механізмів, гуркіт потягу. Він котиться на живіт, ховається в підліску й чекає на прибуття потягу. Експрес «Чіанг-Май — Бангкок», що прямує на південь, при наближенні до моста сповільнюється, так само як учора, коли Ремі їхав на ньому на північ. Двигун ледь-ледь пихкає, і зі швидкістю чотири або п'ять миль на годину поїзд починає обережно переїжджати.

Ремі чекає, поки проїдуть перші кілька вагонів, а потім беззвучно встає з підліска, підтюпцем вибігає, прискорюється до швидкості поїзду, а потім, сильно змахнувши просторим одягом, залізає на задню частину останнього вагона, в безпеку.

Зупинки на маршруті.

Лампхун, Пхітсанулок, Лопбурі, Аюттхая, Дон Муанг.

Ремі сидить, дивиться на краєвиди та не може згадати, коли він востаннє був таким розслабленим.

Купе пусте аж до Аюттхаї, де заходять британець у лляному костюмі та його дружина. Крізь шари свого просякнутого потом піджака чоловік сильно тхне, але це не заважає його дружині, коли вона побачила Ремі, скривити ніс і прошепотіти колючою англійською:

— Від нього жахливий запах.

— Це просто монах, люба, — шепоче чоловік.

— Ми не можемо піти до іншого купе?