Читати книгу - "В тіні янгола смерті"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Чи є серед вас характерник Степан Бородавка? — крикнув він.
Усі завмерли, оскільки зрозуміли, про кого йде мова.
Охрім потер чоло і збентежено глянув на Бородавку.
— Ти вже пробач, козаче, — промимрив він, — відкіля нам було знати, що ти характерник?
Стецько піднявся, тримаючись за вухо, і винувато вирячився на запорожця.
— Ти теє… чуєш… напасти якої не нашли, — пробубонів він, як у бочку.
— Дуже вже ти мені здався, гріх на душу брати! — фиркнув Бородавка і повернувся до мельника: — Ну, я Бородавка. Що з того?
Мельник підійшов до характерника і подав руку:
— Мене Степаном звуть. Діло до тебе важливе маю.
— Що за діло? — здивовано запитав Козак.
Мельник обвів поглядом присутніх.
— Не тут, коли твоя ласка.
Бородавка знизав плечима.
— Ходімо, козаче, до Гапки і дочекаємося її з Андрієм.
Мужики знову зашушукалися. Слово «характерник» справило на них неабияке враження.
Уперед виступив Охрім і злегка вклонився.
— Ти того… не говори Андрієві про те, що тут було…. Мало що можна сп’яну бовкнути?
Бородавка насупився.
— Не скажу, що я, душогуб? Але надалі думайте, що і де говорити… Ясно?
Мужики закивали.
— А то… — Бородавка скорчив злу міну і підняв руку. — У-ух!
Мужики як ошпарені кинулися з корчми, збивши з ніг мельника.
Водяник кинув корчмареві дві срібні монети, і всі втрьох вийшли надвір.
Сонце вже сіло і зійшов молодик. Ніч була темна. Цвіркуни сюрчали, як навіжені, а від ставка долинало голосне кумкання жаб.
— Звідки довідався, що ми в шинку? — запитав Никодим.
— Баба Галя сказала, — відповів мельник. — Андрій з Гапкою на Дніпро пішли.
— То що ж сталося? — знову запитав Бородавка.
Мельника трусило, як у лихоманці.
— Я мельник з хутора Дніпровий. На нас напали.
— Хто? Татари? — запитав Никодим; мірошник кинув на нього зверхній погляд.
— Де там, татари! Гірше…
Козак, мельник і Никодим підходили до хати, де жила Гапка. Знахарка й Андрій стояли на порозі, а поруч стояла баба Галя і щось розповідала, розмахуючи руками.
— А он і він! — вказала вона на мельника.
— Здоров, Степане, — привітався козак, — що за лихо привело тебе?
Мельник знову затремтів і відразу одержав стусана під бік від Бородавки.
— Та не трусися ти, до холери! Заходьте до хати, — пробурчав старий характерник.
У хаті на столі горіла лампа, образи у Красному кутку освічувалися свічками. Усі сіли на лавці. З-за фіранки на печі показалося личко Пташки.
— Лягай спати, Пташечко, лягай, — лагідно сказала Гапка, і дівчинка слухняно сховалася за фіранкою.
— Ну, кажи, — сказав Андрій мірошнику.
Мельник нервово м’яв у руках шапку.
— Слухайте. — почав він. — Ти знаєш, Сивий, що на хуторі в нас народу зовсім мало було. Зі мною — вісім душ. Жінка моя, дві баби, три діди, та приймак десяти років. Своїх-то дітей ми з жінкою не нажили… — Мірошник опустив голову. — Та й не наживемо вже… — Він гірко зітхнув, хвилю помовчав і повів далі: — Так-от, два дні тому, пішов я на млин. Сам розумієш — жнива, роботи по зав’язку, от і засидівся я до ночі, і так щось мене зморило, що вночі до хутора точно не дотяг би… Словом, на мішках і заснув. Прокинувся вдосвіта і пішов на хутір. Сонце вже зійшло, коли я до хат підходив… І знаєш, відразу відчув щось неладне. Приходжу, дивлюся — під навісом коло кіз ніхто не порається, та й самих кіз немає… Землянка відкрита, ляда відкинута вбік, і Сірко зустрічати не біжить… «Татари!» — майнуло в голові, але відразу зметикував, що бусурмани все спалили б. Ну, я прожогом до хати, а там… — Мельник ковтнув слину і продовжив пошепки: — Я стільки крові в житті не бачив… Стіни в крові, підлога, навіть стеля! А на підлозі останки… Визначити чиї, не зміг… Мене вивернуло, і я вибіг надвір. «А може, в землянці хто живий лишився?» — подумав я і кинувся до схованки. Але не добігши кроків п’яти, зупинився. З землянки так смерділо, наче там зграя собак здохла! Волосся на голові моїй дибки стало. З темного входу на мене лиховісно дивилися чиїсь червоні зіниці, затим почулося гарчання. Звір так не гарчить! А потім огидний хрипкий голос покликав мене: «Чого стоїш, заходь!» Раптом у темному вході спалахнула ще пара червоних зіниць, я закричав і кинувся навтьоки. Де мене носило, не пам’ятаю… Лише під вечір отямився…
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «В тіні янгола смерті», після закриття браузера.