Читати книгу - "Три сили. Як виховують в успішних спільнотах"

Коли європейці панували на Близькому Сході, іранські інтелектуали могли звинувачувати у відсталості своєї країни арабо-ісламську навалу, яка знищила блискучу перську цивілізацію. У романах найвідомішого модерного письменника Садега Хедаята402 арабів порівнювали з «сараною і пошестю», їх зображували «чорними, зі звірячими очиськами, сухими бородами й огидними голосами»403. Упродовж майже всього двадцятого століття іранські письменники «ставили знак рівності між арабським пануванням в Ірані (а відповідно, і приходом ісламу) та політичним і культурним занепадом своєї країни, прославляючи доісламський спадок Ірану»404.

Навіть нині, через півтори тисячі років після арабського завоювання, іранці наполягають на тому, що не є арабами — вони розмовляють фарсі, а не арабською — і зверхність іранців щодо арабів усе ще потужна. «Іранці не люблять, коли їх називають арабами405, — самокритично заявляє один американець іранського походження в інтерв’ю іранській онлайн-газеті. — Сказати, ніби вони араби — те саме, що обізвати їх сміттям».

Однак століття гноблення і потрясінь далися взнаки. Поруч з іранським відчуттям вищості знавці Близького Сходу здавна зауважують «страшне відчуття загроженості, що пронизує іранську ментальність»406. Ця загроженість особливо гостро відчувається відносно Заходу, і це, як писав Роберт Ґрем, змушує Іран показувати два дуже різні обличчя: «відчуття вищості — щодо найближчих сусідів»407, а «відносно Заходу… небажання здаватися нижчими». Історик і професор Єльського університету Аббас Аманат, етнічний іранець, вважає, що саме загроженість підживлює іранську зовнішню політику. Він стверджує, що іранська гонитва за атомною зброєю — це «насправді прагнення держави посилити свої позиції»408, підштовхуване «міфічним і психологічним вимірами поразки і окраденості, спричиненими чужоземцями».

Тож на додачу до глибоко вкоріненого комплексу вищості, загроженість також могла бути частиною культурного спадку, який іранські іммігранти привезли до Сполучених Штатів409. Однак беззаперечно, що втрата статусу, тривожність, обурення і навіть «травма» є домінантами досвіду іранців в Америці, починаючи із захоплення американських заручників у 1979410 році.

Так само як кубинські біженці, багато хто з іранців зазнав стрімкого краху статусу411, коли після Ісламської революції вони втекли до США. Висококласні професіонали, вчені і колись впливові особи раптом опинилися в ситуації бідності й мало не безробіття. Це була травматична втрата статусу, особливо для чоловіків. Голлівуд двічі показав її: у фільмі «Дім із піску і туману» це трагічне зображення полковника Массуда Бехрані (його зіграв Бен Кінґслі), який щоранку вдягає костюм, аби дружина не дізналася, що він працює прибиральником, а у фільмі «Зіткнення» це образ іранця-власника крамниці, якого дочка — майбутній медик — ледве врятовує від вчинення жахливого злочину на расовому підґрунті412.

Ба більше, американці іранського походження часто наражаються на жорстокі упередження і ворожість. Коли у посольстві США в Тегерані захопили американських заручників, іранські прапори привселюдно спалювали413. Люди виходили на демонстрації з плакатами «забирайтеся додому, іранські виродки»,«10 іранців як 1 хробак»і«свободу американцям або смерть іранцям».Гірка іронія для тих іранців, які тікали до США, аби врятуватися від Ісламської революції414.

За двадцять років Сполучені Штати знову сколихнула ворожість до іранців, коли терористи атакували дві вежі. Молода американка іранського походження, яка працювала у Нью-Йорку, згадує, як думала тоді: «Господи, хоч би це були не мусульмани, не іранці й не араби»415. Після теракту 11 вересня 2001 року іранська ідентичність «перетворилася на тавро, яке потрібно було ховати». Вона викликала відчуття «загроженості і навіть ненависті до себе й сорому серед американців іранського походження у другому поколінні»416. Упродовж останнього десятиліття іранцям в Америці доводилося стикатися з тим, що їх плутають з арабськими терористами і таврують як учасників «осі зла»417. Деякі іранські батьки наказують дітям не говорити про своє походження418. У смішному самоіронічному відео в інтернеті419 справжні іранці відмовляються визнавати себе іранцями, стверджуючи натомість, що вони італійці. За словами іранського соціолога Мохсена Мобашера, який приїхав до Сполучених Штатів 1978 року, іранці почуваються вигнанцями як у своїй країні, так і в тій, де отримали прихисток і де їх «таврують і принижують»420.

Молоді іранці в Сполучених Штатах дуже потерпають від насмішок і підозр, що підтвердило нещодавнє опитування американців іранського походження у другому поколінні у Північній Кароліні421. «Коли я кажу, що іранець, люди перепитують: “Ти з Іраку?”», — поскаржився один вісімнадцятирічний опитаний. Інші повідомляли про те, що їх називають «забродами з Близького Сходу» і «бородатими терористами». Особливо дратують негативні зображення іранців у медіа. Перси — «найдобріший народ, — сказала одна п’ятнадцятирічна дівчина, — але [медіа] нас показують якимись жорстокими тваринами, а ми ж не такі. Іран дуже принижують у новинах».

Усе це викликало в іранців у Сполучених Штатах неабияку потребу виділитися і набути видимих ознак звершень і солідності422.

Щоразу нові дослідження показують іранців як спільноту, яка надзвичайно дбає про статус і цінує маркери престижу навіть вище за доходи423. Як засвідчив один американець іранського походження, «у Південній Каліфорнії всі мерседеси, які ви бачите, належать іранцям. Вони можуть жити в халупі, але купують собі мерседеси, щоб виїжджати в люди»424. Саме цю турботу про статус експлуатують телевізійні шоу на кшталт «Шахів із бульвару Сансет», приділяючи водночас значно менше уваги важкій праці й драйву, які дали змогу американцям іранського походження здобути успіх. Іранці в Америці часто прямо описують мотивацію своїх досягнень — і налаштованість батьків на їхні досягнення — у термінах престижу і поваги. Ось як це пояснює одна студентка:

Американський ідеал полягає у вивченні того, що хочеш… Іранський же підхід полягає в тому, щоб обрати щось, що гарантовано принесе гроші або гарантовано буде престижним. Навчання — це шлях до мети, а не мета як така. Іранські батьки вибирають професії, з якими все добре склалося у дітей їхніх знайомих… Батько Тари хотів, щоб вона… стала стоматологом. Мій батько хотів, щоб я стала лікаркою, фармацевткою або хоча б медсестрою425.

Америка посилила прагнення іранців до перської ідентичності, яка нині серед американців іранського походження відділяє їх не лише від арабів, а також і від Ісламської республіки Іран. В опитуванні 95% іранських підлітків другого покоління в Америці заявили, що перська культура — центральний елемент їхнього самоусвідомлення426. Понад 80% назвали себе персами і лише два відсотки — іранцями. Понад половина з них вивчають фарсі, і багато хто розмовляє фарсі вдома з батьками. І майже всіх їх навчили, що перська культура є давнішою, багатшою і глибшою за американську427. Американські іранці в другому поколінні можуть «плутатися щодо точного змісту перської культури»428, але вони «точно впевнені», що вона «набагато вища» за американську.

Також вони впевнені, що для персів в Америці успіх обов’язковий: «Усі іранці успішні»429. Академічні досягнення сприймають як щось очевидне. «Якщо ти не отримуєш А, то засмучуєш батьків»430. Це прагнення