Читати книгу - "Три сили. Як виховують в успішних спільнотах"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Біженці з Куби аж ніяк не могли дозволити собі лінощів, з огляду і на свій матеріальний, і на психологічний стан. Кастро принизив їх, назвавши «покидьками і нікчемними хробаками»383, і багато хто з кубинських емігрантів вважали мало не особистою місією вибитися в люди на вільній землі й довести, що Кастро і комунізм помиляються. Як зазначає один із біженців, для американців кубинського походження «стало ідеологічним квестом домогтися успіху в економічній царині, щоб підживити зранену колективну гордість»384. Водночас у Флориді вони зазнали неочікуваної дискримінації й презирства385. «Коли ми вперше прибули до Маямі, — згадує інший біженець, — на дверях багатьох будинків, які здавалися в оренду, були таблички “собакам і кубинцям вхід заборонено”. Можете уявити, як я почувався, прочитавши такі слова. Ніколи доти я не зазнавав дискримінації»386.
Стрімке падіння статусу саме собою стало для біженців додатковим поштовхом і стимулом387. Успішна американська професорка кубинського походження (у дитячих спогадах якої був маєток у Гавані із приватним майданчиком атракціонів на задньому дворі) описує, як почувався її батько, працюючи офіціантом у Маямі: «Під час роботи у ресторані або готелі мій батько часто зустрічався з людьми, які знали його раніше, коли він мав мільйони. Його дуже гнітила така малокваліфікована праця, але приниження лише спонукало його працювати ще старанніше»388.
У капіталістичному суспільстві для успіху ніколи не достатньо самого лише капіталу. Так само важить драйв, а обурення може його підживлювати. Роберт Соломон, дослідник Ніцше, писав, що обурення — найрозумніше із відчуттів. Це єдиний «надійний емоційний мотив, сталий і всеосяжний, який горить повільно, але довго, і на нього можна покластися»389. Для груп, які прибувають до Америки із відчуттям вищості, раптове — і часом травматичне — переживання презирства і зневаги може стати потужним мотиватором. Американці іранського походження — ще один яскравий приклад.
* * *
У Сполучених Штатах і загалом на Заході під античністю розуміють класичну Грецію й Рим. На стародавню Персію якщо й дивляться, то крізь грецьку призму сприйняття. Перші правителі Персії майже не лишили після себе письмових історичних свідчень про свою імперію, і тому наші знання про Персію Ахеменідів походять переважно із дуже обмеженої кількості грецьких джерел, як-от «Анабазис» Ксенофонта, «Перси» Есхіла і, найголовніше, «Історія» Геродота. Однак греки і перси запекло ворогували, а отже, грецькі автори не були повністю об’єктивні. Уявіть, що Саддам Хусейн пише «Історію Сполучених Штатів 1990–2006 років». Грецькі історики говорять про персів як про «азійських варварів», а стародавніх правителів Персії часто змальовують як розніжених декадентів390.
І коли Голлівуд нещодавно вчинив так само, іранці в Америці й у всьому світі розлютилися. У блокбастері 2007 року «300 спартанців» спартанський цар Леонід (його грає Джерард Батлер) випромінює цілісність і героїчну маскулінність, тим часом як перського царя Ксеркса зображено зманіженим, розбещеним та обвішаним страхітливими сережками і ланцюгами. «Просто не можу отямитися від того, як цей дурнуватий фільм принизив нас усіх»391, — написав у блозі один американець іранського походження.
Цей фільм принизив іранців тому, що вони дуже глибоко ідентифікують себе зі славою стародавньої Персії. Багато американців можуть цього не знати, але Іран — це і є Персія (на Заході Іран офіційно називався Персією до 1935 року), а Персія колись правила світом392.
Заснована приблизно у п’ятому столітті до нашої ери імперія Ахеменідів була «наддержавою, подібної якій світ доти не бачив»393. Її влада охоплювала три континенти — територію, більшу, ніж будь-коли матиме Римська імперія. У період розквіту Персія правила понад 42 мільйонами людей394 — приблизно третиною населення тогочасного світу. Цієї славетної історії навчають кожну іранську дитину, і саме ця історія лежить в основі того, що фахівці з питань Близького Сходу часто називають перським «відчуттям вищості»395. Один із американських письменників іранського походження говорить: «Усі іранці знають про свою велику імперію». Їх навчають, що «Іран був не гіршим — якщо не кращим — за Рим чи Афіни»396. Як зауважує експерт із близькосхідної політики, аналітик Кеннет Поллак, історія є «джерелом величезної гордості» для іранців:
Вона наділила їх яскраво вираженим відчуттям того, що вони вищі за всіх своїх сусідів. І зараз, коли Тегеран таврує “всесвітню пиху” Сполучених Штатів, іронія полягає в тому, що на Близькому Сході типовим закидом щодо самих іранців є їхнє власне зверхнє ставлення до інших397.
Іранське відчуття вищості зміцнювалося впродовж століть, попри запеклий опір історичної реальності. Нехай Александр Македонський підкорив Ахеменідів у 324 році до н. е., передавши владу над світом до рук греків398, але іранці перетворили цю поразку на джерело культурної гордості. Як пояснює Хуман Мажд, онук аятоли[30], а зараз громадянин США, іранці вважають Александра
варваром і невігласом, що спалив дощенту прекрасні бібліотеки і найвеличніше місто у світі — Персеполіс. Однак і тут закладено переконливий приклад перського відчуття вищості — навіть цей неотесаний головоріз врешті-решт набирається розуму, щоб визнати вищість персів і оселитися (аж до кінця своїх днів) на їхній землі і одружитися із їхньою аристократкою. Хіба може існувати переконливіший доказ, що це найвеличніша відома світові цивілізація?399
Арабське вторгнення у Персію всередині сьомого століття завдало ще одного удару по гордості іранців, але також не змогло її зламати. Століття потому іранська література описувала арабів як «диких бедуїнів»400, які харчуються винятково «верблюжим молоком і ящірками» і «постійно гризуться між собою»401.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Три сили. Як виховують в успішних спільнотах», після закриття браузера.