Читати книгу - "Корсунь-Шевченківська битва: сторінки історії."

Напередодні наступу у військах була проведена велика політична робота. На прикладах героїзму солдатів і офіцерів у попередніх боях, на фактах про звірства фашистських загарбників створювався сильний наступальний порив, визрівала велика ненависть до ворога. У частинах і підрозділах розповсюджувалися листівки, проводилися мітинги дружби родів військ. Робота велася безперервно, за будь-яких умов бойової діяльності.

У партійні організації сотнями надходили заяви з проханням прийняти в партію. По-різному люди висловлювали свої думки в заявах, але серця їх підказували одне — бажання йти в бій комуністом, боротися сміливо, хоробро, не шкодуючи ні крові, ні життя.

Діставши бойове завдання і довівши його до виконавців, з’єднання корпусу, енергійно стискуючи ворога, 29 січня підійшли до зовнішнього обводу корсунь-шевченківського угруповання з південного сходу і в сильних боях 31 січня 1944 року визволили місто Смілу. Можливість виходу оточеним військам на південний схід була ліквідована. У районі Шполи-Звенигородки з’єдналися війська двох фронтів.

Треба було бачити, з яким ентузіазмом, сміливістю, нехтуючи небезпекою, наші війська штурмували позиції ворога. А вони поблизу Сміли були міцні. Траншеї повного профілю з ходами сполучення, дротяні загородження в два кола, численні мінні поля, десятки «сюрпризів» — усе це треба було подолати. Правда, напередодні добре попрацювали сапери, зробивши в дротяних загородженнях і мінних полях десятки проходів. Досить сказати, що рядовий В. П. Мінаєв у ніч на 24 січня зняв і знешкодив десятки ворожих мін. Відважний боєць загинув. Адже сапер помиляється всього один раз у житті.

Бій за Смілу добре був описаний в «Правде» Борисом Полєвим, який спостерігав його особисто.

Кільце оточення стискувалось. 8 лютого німецькому командуванню був посланий ультиматум. Ввечері цього ж дня взяли групу полонених. Здався командир 5 роти 124 піхотного полку німецький обер-лейтенант. Він прийшов добровільно і привів з собою 9 солдатів своєї роти. Полонені сказали, що «настрій особового складу полку пригнічений, навіть панічний. В перемогу ніхто більше не вірить. Всі мріють про те, щоб живими повернутись додому».

Перед грозою і великим боєм, кажуть, завжди настає тиша. І тоді скрізь було тихо-тихо. Рідко де-не-де дзвякне гусениця танка або через недогляд водія загуркоче двигун. Разом з помічником по комсомолу майором Смирним проходимо бойовими порядками. Солдати готуються до бою, по-господарськи перевіряють зброю, боєприпаси.

Розмовляємо з солдатами відділення сержанта Мартинова. Настрій у них бадьорий, всі рвуться в бій. Воїни знайомі зі змістом нашого ультиматуму гітлерівцям.

— Що робитимемо, коли німці відхилять ультиматум? — запитав я.

— Максим Горький говорив, що коли ворог не здається, його знищують, — відповів солдат Андріанов.

— Так, очевидно, завтра почнемо знищувати.

На ранок 9 лютого стало відомо, що німці наш ультиматум відхилили. Говорили, що Гітлер обіцяв оточеним всіляку допомогу, закликав триматися до останнього, гарантував усім порятунок. Очевидно, обдурені солдати плекали якусь надію. У цьому була велика трагедія оточених військ.

Командири, політпрацівники, агітатори всюди роз’яснювали особовому складу наших військ становище на фронті і завдання, що стояли перед підрозділами і частинами. Ми підготували листівки, присвячені наступним боям, поповнили бойові групи свіжими силами, досвідченими воїнами. Комуністи і комсомольці були в перших рядах.

Вранці 9 лютого почався загальний наступ на оточеного ворога. Це був початок кінця німецького корсунь-шевченківського угруповання. Як уже було сказано, корпус наступав у смузі армії на головному напрямку. Після артилерійської підготовки він сильним ударом прорвав оборону ворога і 9 лютого визволив Городище. Наступ був таким швидким, що ворог не встиг повністю спалити місто. Воно нагадувало кладовище. Скрізь неприбрані ворожі трупи, розбита і поламана техніка: танки, самохідні гармати, бронетранспортери. Багато її було з пізнавальними знаками танкової дивізії СС «Вікінг». Це — наша стара «знайома», яку ми і раніше били, але кінець їй прийшов саме тут.

Продовжуючи успішний наступ, 14 лютого ми визволили місто Корсунь-Шевченківський, після чого повернули на Шендерівку.

Оточені німецькі війська не хотіли здаватись. Вони робили все, щоб вирватися з кільця.

Пізніше стало відомо, що німецьке командування, не дочекавшись реальної допомоги від Гітлера, віддало наказ на прорив і вихід з оточення.

Два останніх дні в районі бойових дій стояла погана погода. Йшов сніг, розгулялась шалена хуртовина. Вона засліплювала очі, сковувала рух військ. А навкруги — непрохідні шляхи. Очевидно, на це і розраховували німці. Вранці 17 лютого вони рушили з Шендерівки на Звенигородку, намагаючись вийти з оточення і з’єднатись там із своїми головними військами. На чолі колони йшов штаб угруповання. Гітлерівці прагнули вирватись з кільця за будь-яку ціну.

Проте їх задум було розгадано. Після визволення Корсуня-Шевченківського усі з’єднання 52 армії, вся артилерія, у тому числі й гвардійські міномети, були повернуті в напрямку Шендерівки, Хильок, Комарівки. Кільце оточення зімкнулося настільки, що район, зайнятий німецькими військами, прострілювався з усіх боків не тільки артилерією, але й мінометами. На голови фашистів обрушився шквал вогню навіть з повітря, хоч погода була нельотною. Це було справжнє побоїще. Все змішалося: танки, машини, люди, коні. Над полем гриміла страшна канонада.

Оточені війська були розгромлені. Захоплені в полон ворожі солдати спочатку не могли від страху навіть розмовляти.

І тільки потім, отямившись, як після сну, давали пояснення. Полонений обер-єфрейтор повідомив: «Коли ми рушили, нас з усіх боків почали бити. Було дуже страшно: