Читати книгу - "Мисливці на мамонтів"

— Канда теж не боятиметься Куолу! — вигукнула вона і, як дитина, сплеснула в долоні.

Щодня мисливці спускалися в розколину й приносили звідти нові порції м'яса. Одного разу вони добули двох песців. Проворні звірята вже встигли пронюхати, що погано лежить. Ночами вони підбирались до слоняти тим самим шляхом, що й люди. Тут уранці застав їх Ніздря і добив двома ударами палиці.

Якось Уа помітив стадо вівцебиків. Вони спустилися до річки на водопій. Уа з Вовчою Ніздрею підкралися до стада і вбили назимка. Їжі було вволю, зате мало палива. Доводилося м'ясо їсти сире. Це, до речі, їх не засмучувало. Значно гірше було те, що дедалі частіше насувалися густі тумани. Вони сповзали з льодовика майже щоночі.

Якось увечері Ао і Улла повернулися до куреня раніше за всіх. Вони принесли свіжу здобич і сподівалися порадувати нею дружин. Але жінки зустріли їх бунтом. Тільки-но мисливці з'явилися перед куренем, Балла і Цакку здійняли неймовірний галас:

— Аа! Аа! — кричали вони.

— Холодно! Аммуни! — волала Балла.

— Злі аммуни! Додому! Додому! — голосила Цакку. — Боїмося великих аммунів!

Розбуджений жіночим криком, у курені зайшовся плачем Курру. Тільки Канда не кричала. Вона лежала ниць і мовчки втирала сльози. Жінки дуже бояться аммунів.

Кожного разу, як з льодовика наповзав густий туман, жінки шепотіли: «Прийшли аммуни!» — і ховалися в курінь, намагаючись закутатися з головою.

Аммуни — це не просто туман. Туман — холодна пара, хмаринка, що повзе по землі, і більше нічого. Але для Канди, Балли і Цакку туман — це насамперед таємнича жива істота. Вірніше, цілий натовп якихось незрозумілих істот. Вони рухаються, повзають, летять і знову повертаються. Вони замишляють зло й приносять нещастя.

Ао і Улла зрозуміли одно: їхнім дружинам набридло жити в нових місцях. Їх мучить волога темних ночей. Вони знудьгувались за теплим житлом, за землянками селища. Але головне — їх страшенно лякають тумани.

Мисливці поклали на землю вбитого зайця і двох білих куріпок. Та вирішувати справу без товаришів не можна було. Треба дочекатися їх. Чоловіки стояли мовчки, спершись на свої списи. Жінки, плачучи, посідали на землю.

— Аа! Аа! Аа! — тягли вони, і сльози рясно бігли по їхніх щоках.

Вони плакали голосно, а самі стежили, як впливають на чоловіків їхнє голосіння та рясні сльози.

Іноді вони стомлювалися кричати й починали тихенько стогнати. Потім знову заходилися від плачу, скаржились і повторювали весь час ті ж самі слова.

Нарешті повернулися Уа і Вовча Ніздря. Крики залунали з новою силою. Мисливці здивовано поглядали на жінок, які гірко плакали. Час від часу вони переводили погляди на Ао і Уллу, і в їхніх очах можна було прочитати запитання: що скоїлося?

Нарешті Ао показав на жінок і промовив тільки чотири слова:

— Бояться аммунів! Хочуть додому!

Без зайвих слів вирішили повертатися додому. Було ясно, що лишатися тут далі не можна. Чоловіки, хоч і не так, як жінки, але теж побоювалися аммунів. Вони поспішали до куреня, як тільки здалеку помічали наближення туману. Мисливці знали: коли ці холодні білі істоти застануть людину далеко від житла, вони зроблять його сліпим. Тоді людина не знає, куди йти і де її домівка.

Крім аммунів, усе змушувало думати про повернення. Птахи відлетіли. Великі звірі теж вирушили на південь. Наближалася зима. Улла ще вчора бачив стадо північних оленів. Вони прямували туди ж, куди й птахи. А того ранку Уа з Ніздрею дізнались, що й хумми пішли. Свіжі сліди хуммів вели в долину Великої річки, а там звертали вниз за течією. Понад берегом простягалася їхня кочова стежка...

Хумми пішли! Червоні Лисиці підуть за ними!

Ніздря не промовив ні слова, він просто став згортати оленячі та песцеві шкури. Уа заходився їх зв'язувати. Ао порався біля мамонтової шерсті. Мисливці вже давно збирали її. Гострим краєм кремінних пластинок вони різали довгі пасма бурої шерсті й складали в кутку.

Ао запихав її в хутряний дорожній мішок.

Жінки повеселіли. Після вечері полягали, заспокоєні й раді.

З першими променями сонця весело вирушили в дорогу. Вона була далека й важка. Попереду — небезпеки й тривоги, холод і тумани, дощі й сердиті вітри, переправи через річки та струмки, грузькі трясовини та болота. Але зате там, у кінці шляху, на них чекають теплі землянки!

І Куолу їм тепер уже не страшний, адже вони всі їли серце хумми. Чого їм боятися? Ось чому вони сміливо вирушили в дорогу тим самим шляхом.

На південь від тундри мисливці зайшли в криволісся. Рівнини, вкриті мохом та лишайниками, змінив обрідний ліс; то там, то тут траплялися табуни оленів.

Нарешті почалася справжня лісова смуга. Ліс стояв густий і високий. Темною стіною простягнулися ялинові хащі. Їх змінювали білі берези, стрункі сосни. Понад річкою іти було легше, але й там шлях перетинали старі дерева, що впали з високого берега верхівками до води. Повінь восени і навесні щороку прочищала дорогу. Льодохід стирав молоду порость і зносив униз за течією все, що валялося на березі.

У листяних гаях було світліше й просторіше. Листя вже пожовкло. Вітер зривав його, воно спадало і встеляло килимом охололу землю.

В одному з таких гаїв Уа вистежив стадо північних оленів. За всіма правилами мисливського мистецтва Уа обійшов стадо і почав скрадатися проти вітру. Робив це він майстерно. Незабаром мисливець помітив старого самця-оленя та чотирьох самиць з молоденькими оленятами і став міркувати, який з оленів найближче має підійти до його засідки. Нараз щось темне впало з дерева...

Одна з самиць високо підстрибнула