Читати книгу - "Непрохані"

Раптом вона щось намацала у кишені. Дістала: записник. Маленький, з коричневою шкіряною палітуркою, видно, що старий. Сторінки були заповнені рукописним текстом. Перший рядок був такий:

На початку світу була Смерть.

Подекуди літери розпливлися; чорнило було брунатно-червоне. У записнику були малюнки — мапи, діаграми, переліки імен. Один з малюнків — точнісінько як той символ на візитівці, яку вона знайшла вночі у тумбі,— такі самі дев’ятки, зчеплені хвостиками. Почерк теж здавався схожим. Із записника випав довгастий папірець: авіаквиток.

Ого! А оце вона де взяла?

Всі ці питання зовсім її не лякали, навіть навпаки. Ситуація в цілому була наче сон. Очевидячки, зараз їй просто слід дістати пункту призначення, а вже далі перейматися. Гарний план. Легкий і простий.

Медисон зморгнула, і коли вії її знову злетіли вгору, вона вже не хвилювалася про дрібниці — як вона проїхала ті вісімдесят з гаком кілометрів від Кеннон-Біч до Портленда, на які гроші придбала квиток — він же коштував не менше сотні доларів — і чому вона тут сама-самісінька.

Натомість вона почала вивчати табло: треба дізнатися, куди вона летить.

Сенс буття — річ геть не таємнича. Про це Джим Моргай довідався від свого дядька Клайва. Брат його батька — страшний мов мрець — усе життя пропрацював сторожем на складі компанії «Реді шип» у Тайгарті. П’ять днів на тиждень протягом більш ніж тридцяти років він перевіряв вантажівки на в'їзді і на виїзді, і все. Батько Джима — молодший менеджер у банку — не приховував, що вважає себе набагато успішнішим за старшого брата. Та ось цікавий факт: Джимів батько тільки й робив, що скаржився на життя, а дядько Клайв був життям цілком задоволений.

Коли Джимові було тринадцять, одного разу він цілий вечір слухав, як дядько Клайв розповідає про свою роботу. Власне, розповідь він чув не вперше — і його батьки щоразу виразно закочували очі, варто було лише дядькові почати — проте цього разу він уперше слухав, що той каже. Слухав про графіки поставок, процедури тощо. Складалося враження, що кожного божого дня з восьмої до п'ятої на тому складі «Реді шип» товстого верблюда проштовхують у вушко голки, а та голка — це дядько Клайв. Хай хто ви були, хай що ви везли, хай як ви поспішали, хай скільки разів дядько Клайв вас бачив доти — слід було показувати документи і говорити ввічливо, з повагою до дядька Клайва. Інакше він просто не пропускав — а якщо й пропускав, то спочатку довго-довго говорив з кимось по рації і хитав головою, і назад людина йшла, почуваючись бовдуром. Та вона й була бовдуром — бо що ж неясно? Треба показати документи, і зась. Такі правила. Якщо ви не здатні їх осягнути своїм куцим розумом — дядько Клайв не винний.

Через п'ятнадцять років Джим пригадав ту історію і прийняв її близько до серця. Є два шляхи — тернистий та істинний — і Богові й державі завжди потрібні люди, що наставлятимуть інших на істинний шлях. З цього випливало ще одне: отримуй максимум на тому місці, де опинився, і царюй там, де тебе короновано, неподільно. Амінь.

Джимовим престолом була служба безпеки Портлендського аеропорту. Все було організовано дуже чітко. Люди сумирно стояли в черзі — чи наражалися на Джимів гнів. Він легко міг припинити перевірку документів чергового пасажира, повільно підійти до паскуди, що здійняла бучу, і спокійно пояснити, у чому саме той неправий. Для тих, хто вже стояв перед ним з документами, Джим теж мав підхід.

Людина, з якою Джим безпосередньо працював тут і тепер, мала право наблизитися. Решта — батьки, діти, другі половини, папа римський — мусили стояти за жовтою лінією і не рипатися. Якщо вони рипалися — Джим так само легко припиняв процес перевірки і читав присутнім лекцію про поведінку в аеропорті, нікуди не поспішаючи. Люди в черзі, звісно ж, моментально починали засуджувати порушника спокою разом з Джимом. Їм кортіло якнайшвидше пройти контроль, купити журнал у дорогу, зітхнути з полегшенням. Ті, хто відтягував справдження цієї мрії, природнім чином наражалися на осуд та обурення. «Розділяй і владарюй» — таке було Джимове правило, точніше, таким воно було б, якби Джим спромігся на афоризм. Але йому не треба було формулювати афоризми абощо, не треба було щось комусь пояснювати. Він мав робити те, що робив. Та й по всьому.

О 16:48 усе у Джимовому світі було гаразд. Черга була впорядкована, не надто довга (бо це означало б, що Джим не може впоратися з потоком людей) і не надто коротка (це було б ще гірше — ніби Джим робить своє діло недбало). Люди стояли акуратним рядочком. Джим коротко кивнув вісімдесятирічній пані з Небраски, упевнившись, що в неї немає при собі запальнички, автомата чи атомної бомби, і вказав їй на рамку. Потім повільно, з великою повагою до себе розвернувся до черги.

Наступною була маленька дівчинка. Років дев`ять-десять, довге волосся. Здається, вона була сама.

Джим підняв перед собою долоню, показуючи, що дівчинка може наблизитись. Та підійшла. Він випростався — жест означав «покажіть документи і майте на увазі, що вони мають бути в порядку, бо я зроблю з вас посміховисько перед всенькою чергою».

— Добридень, — всміхнулася дівчинка. Вона мала хорошу усмішку — за таку легко отримати нові іграшки від батьків і взагалі все, що хочеш, від більшості дорослих.

Але Джим був незворушний. Тут служба безпеки, усмішки не пройдуть.

— Пред’явіть квиток.

Дівчинка хутко простягнула йому квиток. Він перевіряв його стандартну кількість часу — тобто втричі довше, ніж реально треба. Не підводячи очей