Читати книгу - "Вечори на хуторі біля Диканьки"

всій землі. Зачудований, дивився він у непорушні води ставу: старовинний панський дім, дахом перекинутий вниз, одбивався там виразно, у якійсь ясній величі. Замість похмурих віконниць блищали на ньому веселі скляні вікна та двері. Крізь чисті шибки виблискувала позолота. І раптом здалося, ніби вікно одчинилось. Затаївши подих, не зворухнувшись і не одводячи очей від ставу, він начебто переселився у глибочінь його і побачив: спершу білий лікоть виткнувся у вікно, далі виглянула привітна голівка з блискучими очима, що тихо зоріли крізь хвилі темнорусої коси, і обперлась на лікоть. Бачить: вона киває стиха головою, вона махнула ручкою, вона усміхається… Серце його враз забилось… Вода затремтіла, і вікно зачинилося знову. Тихо відійшов він од ставу і поглянув на дім: похмурі віконниці були одчинені; шибки виблискували проти місяця. «От і йми тепер віри людським балачкам», подумав сам собі герой наш. «Дім новісінький; фарби так і грають, наче сьогодні його пофарбовано. Тут живе хтось» — і він мовчки підійшов ближче, але там було тихо. Голосно й дзвінко перекликались чарівні співи солов'їв, і коли вони, здавалось, умирали в солодкій знемозі, чути було, як шелестять та тріскотять коники і гуде болотяна птиця, б'ючи слизьким дзьобом своїм у широке водяне дзеркало, солодку якусь тишу та тихе роздолля відчув він у своєму серці. Настроївши бандуру, заграв він і заспівав:

Ой ти, місяцю, мій місяченьку.

І ти, зоре ясна!

Ой, світіть там по подвір'ю,

Де дівчина красна.

Вікно тихо відчинилось, і та сама голівка, відображення якої бачив він у ставку, виглянула, уважно дослухаючись до пісні. Довгі вії були півопущені на її очі. Вся вона була бліда, як полотно, як сяйво місячне; та яка ж вродлива, яка красна! Вона засміялась!.. Левко здригнувся.

Зачудований, дивився він у непорушні води ставу…

«Заспівай мені, молодий козаче, якої пісні!» тихо промовила вона, схиливши свою голову набік і опустивши зовсім густі вії.

«Якої ж тобі заспівати, моя ясна панночко?»

Сльози тихо покотились по блідому виду її. «Парубче», казала вона, і дивно якось її мова за серце брала: «парубче, найди мені мою мачуху! Я нічого не пожалію для тебе. Я нагороджу тебе. Я тебе щедро та багато нагороджу! У мене є рукава, вишивані шовком, і коралі, намисто. Я подарую тобі пояс, винизаний перлами. У мене золото є… Парубче, найди мені мою мачуху! Вона страшна відьма: мені не було від неї спокою на білому світі. Вона мучила мене; силувала працювати, як просту мужичку. Глянь на обличчя: вона зігнала рум'янець своїми нечистими чарами з щік моїх. Глянь на білу шию мою: вони не змиваються! вони не змиваються! вони нізащо не змиються, ці сині плями од залізних пазурів її. Глянь на білі ноги мої: вони багато ходили; не по килимах тільки, — по піску гарячому, по землі сирій, по колючому терну вони ходили; а на очі мої, глянь на очі: вони світу не бачать за сльозами… Знайди її, парубче, знайди мені мою мачуху!..»

Голос її, що раптом був піднісся, змовк. Сльози рясно покотились по білому виду. Якесь тяжке, сповнене жалості і суму почуття стисло груди парубкові.

«Я все зробив би для тебе, моя панночко!» сказав він, умліваючи серцем: «та як мені, де її найти?»

«Глянь, глянь!» швидко промовила вона: «вона тут! вона на березі водить танок із моїми дівчатами і гріється проти місяця. Та вона лукава й хитра. Вона прийняла подобу втопленої; але я знаю, я відчуваю, що вона тут. Мені тяжко, мені душно від неї. Я не можу через неї плавати легко та вільно, як риба. Я тону й падаю на дно, мов ключ. Відшукай її, парубче!»

Левко поглянув на берег: у тонкому срібному тумані маячили легкі, мов тіні, дівчата в білих, як уквітчана конваліями лука, сорочках; разки золотого намиста, коралі, дукачі виблискували у них на шиях; та вони були бліді; тіло їх було прозоре, як хмарки, і ніби світилося наскрізь у срібному місячному промінні. Дівоче коло наблизилось до нього. Почулися голоси. «Нумо у ворона, нумо гратися у ворона!» — зашуміли всі, наче комиш при березі, коли торкнуть його під тихий присмерковий час легкі вітрові уста. «Кому ж бути за ворона?» Кинули жеребок — і одна дівчина вийшла із натовпу. Левко взявся придивлятися до неї. Обличчя, одяг, все на ній таке саме, як і на інших. Помітно тільки, що вона неохоче грала цю роль. Дівочий гурт витягся довгою низкою і прудко втікав од нападу хижого ворона. «Ні, я не хочу бути за ворона», сказала дівчина, стомлена та знеможена. «Мені шкода одбирати курчат у бідної матері!» «Ти не відьма!» подумав Левко. «Хто ж буде за ворона?» Дівчата знову хотіли кинути жеребок. «Я буду за ворона!» визвалася одна з-поміж них. Левко почав пильно вдивлятися в обличчя її. Прудко й сміливо гналася вона за дівочим ключем і кидалася на всі боки, щоб упіймати свою здобич. Тут Левко запримітив, що тіло її не так світилось, як у інших: всередині в ньому щось чорніло. Зненацька пролунав крик: ворон кинувся на одну з гурту, схопив її, і Левкові привиділось, ніби у неї випустились кігті і на виду блиснула люта радість. «Відьма!» сказав він, раптом показавши на неї пальцем і повернувшись до будинку.

Панночка засміялась, і дівчата з криком повели за собою ту, що вдавала ворона. «Чим же віддячити тобі, парубче? Я знаю, тобі не золота треба: ти кохаєш Ганну; та суворий батько твій не дає тобі побратися з нею. Він тепер не стане на заваді; візьми, оддай йому цю записку…» Біла рученька простяглась, обличчя її дивно якось засвітилось і засіяло… Млосно забилося козакове серце, тремтіння невимовне його охопило… Він ухопив записку і… прокинувся.

VI. ПРОБУДЖЕННЯ

Невже ж це я спав?» сказав сам собі Левко, встаючи з невеликого горбка. «Так ясно, ніби наяву!.. Дивно, дивно!» повторив він, оглядаючись. Місяць, спішившись над його головою, показував північ; усюди тихо; від ставу подихало прохолодою; над ним сумно стояв ветхий дім із зачиненими віконницями; мох та дикий бур'ян свідчили, що давно з нього вийшли люди. Тут він розтулив свою руку, що судорожно була стиснута весь час, коли він спав, і скрикнув зачудований — у ній була записка. «Ех, коли б я та вмів читати!» подумав він, сяк і так повертаючи її перед собою. Аж тут почувся позад нього шум.

«Не бійтесь,