Читати книгу - "Момо"

- Ваші присягання не цікавлять нас. Ніяких таких обставин ми не. визнаємо. Наш закон незламний і не знає винятків. А проте за цю дивну дитину ми ще візьмемося. Як її ім'я?

- Момо.

- Хлопець чи дівчина?

- Мале дівча.

- Адреса?

- Руїни амфітеатру.

- Гаразд,- сказав суддя, що записував усе те до нотатника. - Можете бути певні, підсудний, що ця дитина більш не стане нам на перешкоді. Про це ми подбаємо якнайстаранніше. Нехай це вам буде втіхою, коли ми перейдемо до виконання вироку.

Підсудний затремтів.

- А який буде вирок? - прошепотів він. Троє панів за суддівським столом схилилися один до одного, пошепотілися й кивнули головами. Потім середній знов обернувся до підсудного й оголосив:

- Вирок агентові Бе Ел Ве дріб п'ятсот тридцять три дріб Це винесено одноголосно: підсудного визнано винним у державній зраді. Він сам визнав себе винним. Наш закон велить негайно позбавити підсудного будь-якого часу.

- Змилуйтеся! Змилуйтеся! - залементував підсудний. Та двоє Сірих панів, що стояли обабіч нього, вже вирвали в нього з рук портфеля, а з рота сигару.

І тоді сталося щось дивовижне. З тієї миті, як у засудженого висмикнули з рота сигару, він став усе дужче прозорішати. І крик його чимраз тихшав і завмирав. Отак, стоячи перед суддівським столом, затуливши руками обличчя, він буквально обернувся в ніщо. Наостанку Беппо здалося, ніби вітер покружляв на тому місці цяточками попелу, а потім і це пропало.

Мовчки подалися геть Сірі пани - і ті, що були за глядачів, і судді. Темрява поглинула їх, і тільки попелясто-сірий вітер ще віяв над пустельним звалищем.

Беппо-Підмітальник і досі непорушно сидів там-таки, втупившись очима в те місце, де щойно розплився в повітрі підсудний. Старий, здавалося, був змерз на кригу, а тепер поволі знову відтавав. Аж ось коли він на власні очі пересвідчився, що Сірі пани справді існують.

Десь о тій-таки порі - годинник удалині вибив північ - мала Момо ще сиділа на кам'яних сходах руйновища і чекала. Вона й сама не знала, чого. Та їй чомусь здавалося, що треба ще почекати. Через те вона й не лягала досі спати. Раптом дівчинці здалось, ніби щось доторкнулося до її босої ноги. Вона нахилилася, бо було дуже темно, і вгледіла долі велику черепаху, що підвела голову і якось чудно - неначе всміхаючись - дивилася на неї. Чорні розумні черепашині очі поблискували так приязно, наче вона ось-ось мала щось сказати дівчинці. Момо присіла над черепахою і почухала їй під шиєю.

- О, а хто ж ти така? - тихенько спитала вона. - Як гарно, що хоч ти прийшла до мене в гості, черепашко! А чого тобі від мене треба?

Момо не могла б сказати, чи то вона спочатку не додивилася, чи, може, це з'явилося в останню мить, але на панцері в черепахи раптом де не взялися ледве помітні світні літери - наче візерунок на його рогових пластинках.

«ХОДІМО!»- поволі прочитала Момо.

Вона здивовано підвелася.

- Це ти до мене?

Та черепаха вже рушила. За кілька кроків вона спинилася й озирнулась на дівчинку.

- Таки справді це до мене,- сказала Момо сама

собі. Тоді випросталась і пішла слідом за черепахою.

- Іди вперед,- сказала дівчинка. - Я йтиму за тобою.

Отак, ступінчик по ступінчику, посувалась вона за черепахою, яка поволі-поволеньки вивела Момо з кам'яного руйновища й рушила до великого міста.

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

ШАЛЕНА ГОНИТВА Й НЕКВАПЛИВА ВТЕЧА

Старий Беппо мчав на своєму рипливому велосипеді крізь ніч. Він поспішав якомога. У вухах йому раз у раз озивалися слова Сірого судді: «…за цю дивну дитину ми ще візьмемося… Можете бути певні, підсудний, що ця дитина більш не стане нам на перешкоді. Про це ми подбаємо якнайстаранніше».

Без сумніву, Момо була у великій небезпеці. Треба якнайшвидше дістатись до неї, застерегти її перед Сірими, захистити її від них,- хоч Беппо й не знав, як саме. Та це він ще надумає. Беппо налягав на педалі, його біла чуприна лопотіла на вітрі. Дорога до амфітеатру лежала ще далека.

Усе руйновище було яскраво освітлене фарами великого числа елегантних сірих автомобілів, що облягли амфітеатр з усіх боків. Сірі пани десятками сновигали внизу й угорі по зарослих травою кам'яних сходах, обнишпорюючи кожнісінький куточок. Аж ось вони побачили дірку в стіні, що вела до кімнатчинки Момо. Кілька з них повлазили туди, зазирали під ліжко й навіть у кам'яну грубку. Потім повилазили звідтіль, обтрушуючи свої чудові сірі костюми й знизуючи плечима.

- Пташка вилетіла,- сказав один.

- Це обурливо,- мовив другий,- що діти вночі десь тиняються, замість лежати в своїх постелях.

- Мені це анітрішки не подобається,- заявив третій. - Так наче хтось її встиг попередити.

- Немислимо,- промовив перший. - В такому разі хтось мав би знати про нашу постанову раніше від нас самих!

Сірі пани стривожено перезирнулися.

- Якщо її справді попередив хтось,- озвався третій,- то її напевно вже близько немає. Шукаючи тут далі, ми б тільки марно згаяли час.

- У вас є краща ідея?

- Я гадаю, слід негайно зв'язатися з Центром, щоб звідти дали наказ про повсюдний розшук.

- Центр насамперед спитає нас, чи ми як слід обшукали тутешню місцевість, і матиме слушність.

- Ну гаразд,- сказав перший,- обшукаймо спочатку як слід тутешню місцевість. Але якщо дівча тим часом дістане від когось допомогу, то вийде, що ми зробили величезну помилку.

- Це смішно! - сердито перебив його інший. - В такому разі Центр теж може дати вказівку про повсюдний розшук. Тоді всі наявні агенти візьмуть участь у гонитві. В дівчати немає ніякісінького шансу втекти від нас. А зараз до роботи, панове! Ви знаєте, що поставлено на карту.

Тієї ночі багато людей у районі амфітеатру дивувались, чому ніяк не вщухає шум і ревисько машин на довколщніх вулицях. Навіть найменші завулочки були до самого світанку наповнені ревінням машин, яке звичайно стоїть на автострадах. Не можна було стулити очей…

А тим часом мала Момо, йдучи за черепахою, неквапом посувалася через велике місто, що тепер не спало навіть у цю пізню нічну пору.

Люди юрмами снували сюди й туди без перепочинку, поспішали, мчали, нетерпляче штовхалися, сварилися або мовчки плентались одне за одним нескінченною низкою. На шосе