Читати книгу - "Пригоди бравого вояки Швейка"

дивляться на них. Потім ті, що виспалися, звільняють місце другій третині, яка спить від півночі до третьої години ранку. Третя зміна спить від третьої до шостої, потім рання зоря, уся команда іде умиватися. Під час їзди з вагонів не ви-ска-ку-ва-ти! Поставити патрулі, щоб солдати під час їзди не ви-стри-бу-ва-ли. Якщо солдатові зломить ногу ворог… — Генерал поклепав себе по нозі: — Це дуже похвальна річ, але покалічити себе зістрибуванням з вагонів на повному ходу — це кари гідне.

— Отже, це ваш батальйон? — звернувся він до капітана Заґнера, розглядаючи заспані постаті вояків, з яких дехто не міг утриматися і, вирваний зі сну, позіхав на свіжому нічному повітрі. — Це, пане капітане, батальйон роззяв. Солдати вже о дев’ятій мусять спати.

Генерал зупинився перед одинадцятою ротою, де на лівому крилі стояв Швейк і позіхав так, немов збирався проковтнути увесь світ. При цьому він манірно прикривав рукою рот, і з під неї долинало таке мукання, що надпоручник Лукаш тремтів, як би генерал не звернув на це уваги. Йому спало на думку, що Швейк позіхає навмисне.

А генерал, немовби відгадавши побоювання Лукаша, обернувся до Швейка і підійшов до нього:

— Böhm oder Deutscher?

— Böhm, melde gehorsam, Herr Generalmajor[61].

— Добже, — сказав генерал, який був поляком і вмів трохи по-чеськи. — Ти ревеш, як корова до сіна. Мовчи, стуль писк, не мукай. Ти був у лятрині?

— Ще не був, мельдую послушно, пане генерал-майоре.

— Чому ж ти не пішов срати з іншими менжами[62]?

— Мельдую послушно, пане генерал-майоре, на маневрах біля Пісека пан полковник Вахтль говорив нам, коли солдати під час відпочинку побігли у жито, що солдат повинен думати не тільки про Scheisserei[63], а й про геройські вчинки. А врешті, мельдую послушно, що б ми, власне, там робили? Нам нема чого з себе видушувати. Згідно з маршрутом, ми повинні були ще на кількох станціях дістати вечерю і нічого не дістали. З порожнім шлунком у лятрину не пхайся.

Швейк, пояснивши простими словами пану генералові загальну ситуацію, дивився на нього так довірливо, що генерал відчув потребу всіляко допомогти їм. Коли вже дається наказ іти у лятрину організованим маршем, то цей наказ повинен бути також і внутрішньо, фізіологічно обґрунтований.

— Пошліть їх спати до вагонів, — наказав генерал капітанові Заґнеру. — Як могло статися, що вони не дістали вечері? Всі ешелони, які проїжджають цією станцією, повинні дістати вечерю. Тут харчувальний пункт. Інакше не може бути, бо є певний план.

Генерал промовив це дуже впевнено, і це значило, оскільки вже одинадцята година ночі, а вечеря мала бути о шостій годині, як він вже раніше зазначив, то не залишається нічого іншого, як затримати поїзд на усю ніч і ще на день аж до шостої години вечора, аби люди дістали ґуляш із картоплею.

— Немає нічого гіршого, — сказав генерал незвичайно серйозно, — як під час транспортування військ забувати про їхнє харчування. Мій обов’язок — з’ясувати в канцелярії вокзальної команди, як це, власне, могло статися. Бо, панове, іноді винні тут і самі командири ешелонів. При ревізії станції Суботіште на південно-боснійській лінії я встановив, що шість ешелонів не дістали вечері, бо командири ешелонів забули своєчасно потурбуватися про це. Шість разів на станції варили ґуляш із картоплею, але ніхто його не вимагав. І цей ґуляш виливали на одну купу. Це, панове, була гора картоплі з ґуляшем, а на три станції далі — солдати з ешелонів, які проїхали повз купу ґуляшу, жебрали на вокзалі шматок хліба. Тут, як бачите, була винна не військова адміністрація! — Генерал рвучко махнув рукою: — Командири ешелонів не виконали своїх обов’язків! Ходімо до канцелярії!

Офіцери йшли за ним і думали, чому це всі генерали дурні, як старі чоботи.

В комендатурі виявилося, що дійсно про ґуляш ніхто нічого не знає. Правда, сьогодні його мали варити для всіх ешелонів, які проїздитимуть, але пізніше прийшов наказ вокзальній комендатурі — з коштів, приділених їм на харчування маршових батальйонів, відрахувати по 72 гелери на кожного солдата, так що кожен переїжджий ешелон має на своєму рахунку цю суму, яку він одержить від інтендантства додатково при видачі солдатської платні. Щодо хліба, то на станції Ватіан{35} солдати дістануть по півбуханця.

Комендант харчувального пункту не побоявся і сказав просто у вічі генералу, що накази міняються щогодини. Інколи буває так: приготують обід для ешелонів, але несподівано приходить санітарний поїзд, пред’являє наказ вищих інстанцій і кінець — ешелон стоїть перед проблемою порожніх казанів.

Генерал, притакуючи, кивав головою і зазначив, що становище безумовно покращало, на початку війни було набагато гірше. Всього відразу зробити неможливо, для цього потрібен досвід, практика. Теорія власне й гальмує практику. Чим довше триватиме війна, тим більше буде порядку.

— Можу вам навести конкретний приклад, — сказав генерал, дуже задоволений, що він зробив таке мудре відкриття: — Два дні тому ешелони, які проїжджали станцію Гатван, не дістали хліба, а ось ви його завтра дістанете. А тепер ходімо до вокзального ресторану.

У ресторані пан генерал знову почав розмову про лятрини і про те, як це негарно виглядає, коли всюди по шляху стоять кактуси. При цьому він їв біфштекс, а всім здавалося, ніби він наминає один з тих кактусів.

Генерал приділяв стільки уваги лятринам, начебто від них залежала перемога Австро-Угорської монархії.

Враховуючи нову ситуацію, яка створилася через Італію, генерал заявив, що саме на лятринах нашої армії ґрунтується її незаперечна перевага в італійській кампанії.

Перемога Австрії поставала із лятрин.

Для пана генерала все було таке просте! Шлях до воєнної слави йшов за рецептом: о шостій годині вечора солдати дістануть ґуляш з картоплею, о пів на дев’яту військо випорожниться, а о дев’ятій усі ідуть спати. Перед таким військом ніякий ворог не встоїть і тікатиме, як чорт від посвяченої води.

Генерал-майор замислився, запалив сигарету «Операс» і довго-довго дивився у стелю. Пригадував, що б такого сказати, коли він вже тут, і чим ще повчити офіцерів ешелону.

— Ядро вашого батальйону цілком здорове, — раптом почав він, коли всі вирішили, що він і далі мовчки дивитиметься на стелю і мовчатиме. — Ваша частина в повному порядку. Той солдат, з яким я розмовляв, своєю щирістю і військовою поведінкою дає право сподіватися, що весь батальйон боротиметься до останньої краплі крові.

Генерал замовк і знову витріщився на стелю, спершись на поруччя крісла. А незабаром, не змінивши пози, продовжував, причому єдиний поручник Дуб, із вродженого рабства, вибалушився услід за ним на стелю:

— Ваш батальйон однак потребує, аби його