Читати книгу - "Записки Кирпатого Мефістофеля"

собі меншу. Задоволений таким розв'язанням спірного питання, він сідає на землю й витягає ноги. Крошка, Бог її знає, через що, зараз же робить те саме. Але Ваня тут же схоплюється, біжить до стовпчика і кличе за собою Віру. Зручно видряпавшись на його, він сідає й пацає ногами. Віра з захопленням сміється і здивовано показує на його Крошці. Але у Крошки самостійність і ініціятива: вона лізе на дошки, що обгороджують купу глини, і кричить:

— Ой, упадю! Ой, упадю!..

Вона не боїться впасти, але хоче перетягти увагу Віри на себе. Це все ж таки їй не вдається. Навпаки, Ваня кричить їй:

— Крошка, подай бублика! Впав!..

Крошка ніби не чує.

— Крошка, я кому кажу?!.. Ну, так іди додому, йди!

Крошка, мовчки сопучи, злізає й подає деспотові-мужчині бублика.

Цілими днями ці три голівки копаються під моїм вікном. У Вані гостре підборіддя, на яке можу дивитись годинами. Коли Клавдія входить до мене в кімнату, я вдаю, що працюю, й вона виходить навшпиньках. А я знов слухаю щебетання голівок. Треба б, власне, їх прогнати зпід мого вікна, перешкаджають робити. Але Крошка така втішна, що хай собі ще трохи покопаються. Тут холодочок, затишок, а там така спека, що носики миттю почнуть лущитись.

Клавдія потрохи чогось пригасає. Не розумію, від чого це. Не цілує мені рук вечорами, иноді плаче чогось. Костя пропадає від ранку до вечора десь на березі, й мені треба ходити вишукувать його. Я перестаю почувати себе милостивим і добрим богом. Здається, я більше стаю подібним до чоловіка хворої жінки, з якою треба панькатись. Ця роля мене захоплює менше. Загалом, пора, здається, припинити свою добродійність, — нудновато вже від неї тай смішно трошки.

— — — —

Як мало женщині треба для того, щоб стати жінкою: — поспати з мужчиною в однім ліжку. Цього досить! Клавдію, очевидячки, вже не задовольняє становище фіктивної дружини. Тільки цим можна, як видко, пояснити незрозумілі сльози, зітхання, болі голови, вигляд мучениці. Це нудно, без ніякого сумніву! Нудно й більш нічого!

Хазяйка помешкання, стара Караїмка з закарлюченим, як у сови, носом і оливковим коліром лиця починає вже дратувати своєю солодкавою усмішечкою. Клавдія шопочеться з нею цілими годинами. Про віщо вона може говорити з цією жінкою? Очевидячки, про мене; про мужчин, які зводять чесних жінок із розуму, а потім покидають їх.

І сама Клавдія вже дратує мене. Ані трішки не втішно, що вона боїться людей і зо страху тикає їм колосальні суми на чаї. Чорне, скромне убрання черниці також сердить. Якого чорта, справді, вдавати з себе щось таке, чого в дійсности немає! До моря вона вже майже не ходить, пролежуючи всі дні на старій кушетці. Вікна запнуті в неї чимсь темним, — хустками, пледами, — і тільки згори пробивається гарячий, жовтий промінь, сіючи по хаті золотисту півтемряву. Раз-у-раз пахне в хаті якимись краплями; завсіди душно й тепло, як в оранжерії. Коли я входжу, Клавдія Петрівна винувато підводиться й чіпляє на ніс пенсне. А як застаю, що спить, то, прокинувшись, вона хапливо затуляє одною рукою очі, а другою спішить намацати на столику пенсне, щоб закритися ним. Цим вона постійно нагадує мені, що в неї негарні, маленькі, зморщені очі. Раніще, хоч жаль ставало її, а тепер досадно й неприємно.

І плаче вона, плаче без перестанку. Чорт би взяв ці сльози! Звідки вони беруться в такій скількости? І мовчить…

— Та скажи ж, нарешті, чого ти плачеш? Що це таке? Чи я образив тебе чимнебудь?

Ні, цього вона не може сказати.

— Ну, так у чому ж тут річ?

— Не знаю!.. Так!

І вона починає простісінько ридати. Чорт забірай! Це може роздратувати найдобродійніщу людину! Невже я не можу бути в поганому настрою? Та й з якої речі вона плаче, яке вона має право плакати? Хиба я присягався любити її? Хиба ми коли навіть балакали про любов? Невже вона не розуміє наших відносин?

Я нічого цього не кажу їй, але все ж таки даю зрозуміти, що вона не має ніяких підстав вимагати від мене, щоб я переживав тільки раювання від її товариства й не смів ніколи ні на що розсердитись.

— Я й не вимагаю! Я й не вимагаю! О-о… — ридає вона ще дужче на мої натяки й одвертає вбік спухле, набрякле від сліз лице.

Нарешті я починаю без ніяких жартів дивуватись.

— Господи Боже мій! Це, нарешті, стає неможливо! Та скажи ж ти мені, ради самого Бога, що сталось, через що саме таке?!

— О, нічого, нічого! О-о!

— Ну, знаєш, як собі хочеш, а це щось просто фантастичне!

— Дай мені спокій, дай мені спокій!

— Та спокій я тобі можу дати, але ж… це, чорт-батька-зна-що таке. Хоч би ж я знав свою провину, а то…

І нарешті я таки взнав її: Клавдія — вагітна. От і все!

Коли вона це каже мені, я настільки не допускаю такої можливости, що зпочатку просто не розумію її. Одначе не треба було багато часу, щоб переконати мене.

— Але ж ти… ти обіцяла мені! Ти взяла на себе! Ти, значить, обдурила мене?!

— О, не турбуйся! Я зроблю викидень. У тебе не буде від мене дитини. Від мене!

І вона гірко сміється, потім плаче і вкінці зовсім ридає.

— — — —

В наших кімнатах панує Караїмка. Вона шопочеться з Клавдією, щось варить у себе в кухні і в великих посудинах носить у кімнату Клави. Я купую в аптиці якісь порошки, слоїчки, дудочки. В кімнатах стоїть тепла, повна пахучих ліків пара. Костя з великими переляканими очима з'являється тільки на хвилинку і знову десь пропадає. Клавдія від цього хвилюється, ридає, проклинає себе й посилає мене шукати його. Я по дорозі в аптику зазираю в усі подвірря й гукаю по вулицях: «Костя!» Кошмар!..

А Караїмка все нишпорить по наших хатах, носить казанки з окропом, шепочеться з Клавою біля ліжка й усміхається до мене вгодливо й фаміліярно. Клавдія лежить, стогне, перериваючи стогони плачем. Я ходжу з кутка в куток, дивуючись, не розуміючи нічого, як у чаду. Вранці й удень часто бувають сварки. Ми вже балакаємо отверто, брутально, не ховаючи своєї злости й, бажаючи як-мога дошкульніще образити одне одного. Ми знаємо, що ніхто з нас свідомо не винний ні в чому, але нам треба знайти вину за другим, щоб дати собі хоч трошки полекшення. Клавдія декілька разів збірається бігти топитись, а я регочу й раджу їй