Читати книгу - "Три листки за вікном"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Коли ми закінчили спів, це було не на службі, а в час розучування, мене покликав священик нашої церкви, і я з полегшенням збіг по сходах униз. Ми перемовилися із отцем Василем про те і се, і я йому щиросердно оповів, що боюся колишнього регента. Більше того, був переконаний, що він чатує мене надворі, отож попросив отця Василя випустити мене через бічні двері. Той моє бажання задовольнив, я вислизнув із храму й подався бігцем на цвинтар, щоб регент не зміг мене переловити. Потім, скрадаючись, як злодій, я дістався до свого помешкання і тільки тут зміг вільніше дихнути і сяк-так заспокоїтися.
Ввечері я не пішов, як завжди, прогулятися, а сидів біля вікна у своєму покої, милувався західним сонцем і грою хлопчаків на вулиці. Сокотали кури, плив той заспокійливий настрій вечора, коли все вмиротворюється й лагідніє.
В такі хвилини добре віддатися розмислам про суть світу та життя і про пізнання себе, але я все ще нервував, все ще непокоївся. Тоді й побачив, що дорогою йдуть мої співподорожани, і що найдивніше – разом з моїм регентом. Очевидно, вони були підхмелені, бо ревли на всю пащеку й, хитаючись від тину до тину, йшли, обійнявшись, як кревні друзі, – я завмер уразившись.
– Він живе десь тут, – сказав регент, і я відступив у глибину хати так, щоб вони не помітили мене у вікні.
Назустріч їм трапилася молодиця, моя сусідка, і вони почали розпитуватися про мене. Тоді я більше не чекав, а вистрибнув у двері з другого боку хати й побіг у садок. Там я забився в кущі, і протремтів, аж доки не впала темрява. В хату йти боявся, тому тихцем виліз на горище і впав там на сіно, подумки молячи бога, щоб вороги мої мене не знайшли…
Отоді й приснився мені той чудний сон. Побачив, що по дорозі пливе качур, зелений і спокійний, лише більший од звичайного разів у десятеро. На качурі тому сидів рудий, аж червоний, шинкар, лише менший разів удесятеро. Він заклав у рот пальці й пронизливо свиснув. Тоді на той свист вийшли з глибини сірого мороку мої співподорожани з регентом – крізь їхні тіла просвічувалися дорога, західне сонце і зелений горб; я ж, як і ввечері, сидів у вікні, наче бевзь, і лупав по-безглуздому очима. Регент побачив мене і нахилився по грудку. Але грудку було кинуто п'яною рукою, вона вдарилась об сусідню шибку, і скло з брязкотом розсипалося по твердій, втоптаній землі.
– Онде та свиня! – сказав регент і кинув у мене ще однією грудкою. Я ж не міг і поворухнутися, я взагалі начебто не жив, отож і грудка пролетіла крізь мене, як через туман. Качур, на якому сидів рудий, крякнув, корчмар засунув червону бороду до рота, а тоді виплюнув і засміявся хрипким сміхом.
– Ти мені не заплатив за пиво, – сказав він.
– Немало завинив він і нам; – буркнув Семен, люто на мене позираючи.
– Ми прийшли судити тебе, вилупку, – крізь зуби мовив Іван.
– Розп'ясти його! – сказав регент.
– Але ж я нічого не зробив лихого, – ледве знайшовся на силі озватися я. – І в думках не клав супроти вас зла.
– Зло вже в тому, що ти існуєш. Зло – це ти! – сказали вони. – Зло в тому, що такий, як ти, може існувати.
– Чим же я завинив, люди добрі? – змолився я.
– Тим, що є, – сказали вони. – Ти несеш у собі зло, бо різнишся від нас. Лише за це тебе варто четвертувати.
– Але ж не правлю від вас, щоб були такі, як я. Вони засміялися.
– Ще чого бракувало! Щоб він правив! Подумайте, він осмілюється правити!
– Ховаєш у собі щось там, – один із співподорожан, Іван, ні, таки Семен, примружився й постукав себе по грудях. – Ану зазирнемо!
Вони кинулися до мене й витягли з вікна. Я не пручався. Лише сумно дивився, як догоряє на заході рожева тендітна хмарка. Над моєю головою заспівав раптом високий, чистий, трохи сталевий голос:
Ти куди пливеш, хмарко, неспокійна блукарко,
Чи шляхи виміряєш, а чи пристань шукаєш?
Але як закітвитись, ти не вмієш спинитись
І чи знайдеш в шуканні ти шляхи неоманні?..
Відчув, як чиясь рука пролізла мені в груди й пожадно нишпорила там.
– Щось знайшов? – спитав регент. – Ну, чого мовчиш?
– Таж нічого, – роздратовано відповів той, що шукав. – Обнишпорив усі куточки.
– Шукай іще! – крикнув регент. – Воно там мусить бути!
– Що воно? – запитав я.
– А те, що різнить тебе від нас, – сказав регент. Я засміявся.
– Даремна ваша праця, – мовив. – Бо його треба шукати не в моїх грудях, а у ваших…
– Стули писок! – гарикнув Семен і затопив мені щосили в лице.
Я впав навзнак і побачив, як небо з'їдає ту рожеву хмарку, про яку тільки-но співалося. Залишилися тільки руки, білі й тендітні, які тяглися до сонця, молячи в нього милості чи допомоги…
Не беруся казати твердо, люб'язний читальнику, сон то був чи напівмарення, як це буває в мене, коли збуджений, а може, в тому півмаренні я складав нову притчу до «Мудрості передвічної», але, прокинувшись, усе добре затямив і поспішив записати на папері, бо здалося мені – це ще один причинок до моєї драми…
Регент утомлено втер з чола піт і сів на лавку, його приятелі зморилися також. Я ж заліз назад до свого мешкання і в той час, коли вороги мої гаряче про щось радилися, зачинив вікно, позачиняв двері й позавішував шибки. В кімнаті споночіло, і я полегшено зітхнув. Запалив свічку, але тільки хотів викресати вогню до люльки, коли хтось узяв свічку й подав її мені.
– Хто тут? – запитав я.
Полум'я свічки спалахнуло, і я виразно побачив
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Три листки за вікном», після закриття браузера.