Читати книгу - "Кобзар 2000. Soft"

справу. Це буде виглядати так. Я пристукну її чим-небудь по голові і зупинюся на початку спуску, начебто поміняти колесо. Дочекаюсь, поки з’явиться зустрічний, свідок, і тут раптом машина зірветься з гальм та полетить дорогою вниз, а я за нею з криками та воланням. Машина, набираючи швидкість, долетить до повороту і з розгону шугоне у прірву на очах здивованої публіки. Непогано було б, щоб вона зустрічне авто з собою захопила, для переконливості, але краще не ризикувати, бо хто його зна - ще зупиниться. А так - у проваллі зникають всі докази, підозри, сумніви, а я лишаюся на дорозі, невтішний коханець, і ніколи собі не пробачу, що неуважно затягнув ручне гальмо. От на цьому повороті буде ідеально. Машини попереду здалека видно, буде час під-готуватися, і виступ осьо примітний, не пропустиш дорогою назад. І все-таки, Господи, але ж тут і страшно, коліна трусяться, навіть на тверезу голову. Як тут люди їздять?!

Дівчина продовжувала гаряче агітувати за переваги свого острова, так що врешті-решт заагітувала.

- Добре-добре, - погодився я. - У вас найгеніальніший острів у світі.

- Отак уже краще, - засміялась вона.

Злагоду було відновлено.

Але ж, чорт забирай, хто вигадав ці гори? Наче у степу мало місця для життя. Я насправді почувався дедалі незатишніше. І навіть уже не тільки через урвища край дороги. В повітрі відчувалася якась прихована ворожість, далека загроза, її випромінювали гори, каміння, і навіть у супутниці моєї очі почали розгорятися все більше. Я намагався уникати її погляду, тому що навіть крізь темні окуляри від нього пекло вогнем.

- Скоро доїдемо? - спитав я, щоб розрядити напругу.

- Та вже майже приїхали. Оно дивіться.

На вивісці край дороги великий чорт тримав над головою вогняного тризуба. Оце вже краще не вигадаєш. І сіркою у повітрі відгонило.

Ми проїхали крізь касу і залізли на самісіньку гору, де й припаркувалися серед зграї барвистих туристичних авто.

Я вийшов на дорогу і сів, притулившись до капоту.

Мені стало зле.

По-перше, тут було дуже високо, а у мене з висотою давні проблеми. По-друге, тут просто було небезпечно, тут кожен грам повітря дихав небезпекою, і я не знав, чим це викликано, можливо, висотою, а може, й не тільки.

Тетяна підійшла до мене і зняла окуляри.

Я заплющився, немов від електрозварення.

- Заморився? - спитала вона, владно беручи мене попідруку.

Я тільки похитав головою. Мені треба було звідси тікати, і якнайшвидше. Але вона потягнула мене кудись уперед, до юрми туристів, дорогою розповідаючи всіляку маячню. А мені кожен крок давався з превеликим зусиллям, і кожна клітинка тіла волала про небезпеку. Тетяна виштовхала мене на вільне місце і раптом лишила самого. Я почав озиратися, намагаючись зрозуміти, що відбувається, і раптом:

- Шшшш-уух!

З-під самих моїх ніг щось з шумом злетіло угору, і наступної миті я зробився мокрим, як миша. Враження було таке, немовби трапив під холодний душ.

Навкруги голосно засміялися.

- Що це?

Тетяна вже знов була поруч і теж посміхалася.

- Що це було?

- Гейзер. Штучний гейзер. Бачите, служник зали-ває у ямку відро води, воно з дна миттєво закипає і стріляє вгору. А тут ви якраз.

Сказати чесно, мені від цього гейзерного душу полегшало. Тобто не сказати, щоб зникло почуття тривоги, але принаймні можна було роздивитися все навкруги. І я вирішив, що в мене банальний перегрів. Напекло в гарячому авті. Щоправда на Тетяну я все одно дивитися не міг, так палали її очі.

- Посушитесь?

- Ні, - активно замотав головою я. - Навпаки. Мені б іще раз.

- Ну це вже як вийде.

Я спробував взяти себе у руки, і, треба сказати, це майже вдалося. Лише в глибині душі лишився неспокій, гризучи зсередини, наче хробак. - І гейзери у вас штучні, - розтягнув губи у посмішці я.

- Я б на вас подивилася після справжнього.

Далі ми поїхали автобусом і під’їздили під самі кратери. Гід у динаміку трьома мовами розповідав подробиці з вулканічного життя, Тетяна перекладала, але я не слухав. Я дивився у вікно і уявляв собі, як дорогою назад зупинюся на повороті, як пристукну її, до речі, треба буде камінь звідси захопити, не гайковим же ключем бити. А потім дочекаюсь зустрічної і легенько підштовхну…

- Ми їдемо лавовим ходом, тут кілька сотень років тому текла лава, знищуючи все на своєму шляху.

Чесно кажучи, пейзаж за вікном нагадував мандрівку у пальнику старої пічки. Зола, зола і ще раз зола. Стіни з золи, терикони з золи. В моєму дитинстві золою посипали дорогу, щоб закидати багнюку - тут багнюки не було б ніколи. Неприємна це була картинка, але стіни автобуса і голоси гідів додавали впевненості.

- Ви обіцяли смажених курчат?

- Будуть курчата, от тільки повернемося.

Автобус зависнув над черговою долиною з попелу. Оце і є пекло, подумалось мені. Тільки загасле.

- Тут під землею гаряче, якщо видлубати ямку, то можна просто борщ варити.

- Так до курчат іще борщ буде?

Вона засміялась.

Ми поверталися назад, до парковки та штучних гейзерів. Екскурсія до прогорілої пічки. Надихала тільки дорога до готелю, вниз, і те, що повинно там статися.

Я зістрибнув з підніжки автобуса і на мить відчув, що під ногами пекло, відчув це всіма клітиночками своєї шкіри, і знову почуття тривоги піднялося в мені.

Тетяна зупинилася поруч. - Ідемо їсти курчат?

Я автоматично кивнув, хоча насправді мені не хотілося курчат, а хотілося просто дременути звідси, лишивши дівчину, плани і все інше. Але велетенським зусиллям я стримав себе і запропонував супутниці руку. Кожен крок давався мені дорогою ціною. Тетяна дивилася, не вимовляючи жодного слова, немовби розуміла мою внутрішню боротьбу. До ресторану ми дісталися мовчки.

- Подивимось на гриль? “Ні!!” - закричало все у мене всередині, але ноги вже ступали, корячись невидимому наказу.

Серед двору стояла споруда з каменю на кшталт криниці, тільки замість ворота та відер на неї надягалася решітка, і на ній справді лежали курчата та риба.

Тетяна зняла окуляри.

- Не треба, - прошепотів я.

- Підійди до краю, - лагідно промовила вона, обпікаючи своїми очима. Це неможливо було витримати, я прикрився рукою. Тетяна посміхнулась і підштовхнула мене у бік.

Груди мої торкнулися кам’яної стінки.

- Звідти іде справжній вогонь. Вогонь землі. Ти не любиш вогню землі?

Я не розумів, чи це питає дівчина, а чи голос лунає звідти, з колодязя.

- Зазирни, - наказав голос.

- Не треба, - знову попрохав я, але вже зазирав туди, туди…

На мене дивилося вогняне провалля.