Читати книгу - "Дон Кіхот"

Кіхот, гадаючи, що то хазяїн сідла й чемодана, вирішив знайти його, хоч би для цього довелося шукати цілий рік. Він наказав Санчо обійти скелю з одного боку, а сам мав об’їхати її з протилежного, гадаючи, що таким способом вони натраплять на чоловіка, який так хутко зник у них сперед очей.

— Я не можу зробити цього, — відповів Санчо, — бо, тільки-но я відійду від вашої милості, мене охоплює жах і насилає на мене тисячі різних страхіть та примар. Отже, я попереджаю, що надалі ніколи не відходитиму від вас ні на палець.

— Нехай буде так, — сказав Рицар Сумного Образу. — Я радію, що ти вдаєшся до моєї мужності, а вона ніколи тебе не зрадить, хоч би твоя душа навіть покинула твоє тіло. А тепер іди за мною, і хай твої очі стануть ліхтарями. Ми об’їдемо цей горбок і, мабуть, зустрінемось із тим чоловіком, якому, безперечно, належить наша знахідка.

На це Санчо відповів:

— Краще було б не шукати, бо якщо ми його знайдемо і виявиться, що він справді хазяїн грошей, мені, безперечно, доведеться повернути їх. Краще, кажу, було б, не турбуючись даремне, переховувати гроші, поки їхній хазяїн якось сам з’явиться. А це, мабуть, буде тоді, коли я вже витрачу їх, а з голого — як зі святого.

— Ти помиляєшся, Санчо, — сказав Дон Кіхот, — бо з того часу, як ми догадуємось, кому належать ці гроші, ми повинні шукати його й повернути їх йому. А якщо ми не будемо його шукати, сама думка, що гроші належать комусь, робить нас винними так само, як і тоді, коли б ми знали про це напевне. Отже, друже мій, не журися, бо мені одразу полегшає, коли ми його знайдемо.

Із цими словами він ударив шпорами Росінанта, а Санчо, через спритність сеньйора Хінеса де Пасамонте ішов пішки і навантажений. Об’їхавши частину гори, вони побачили тіло здохлого мула, осідланого й загнузданого, якого напів обгризли собаки та подзьобали круки, і остаточно переконалися, що якраз утікач був хазяїном здохлої тварини із найденого чемодана.

Оглядаючи мула, вони почули посвист і з лівого боку побачили чималу черідку кіз, а слідом за козами на вершині гори з’явився й козопас — стара вже людина. Дон Кіхот гукнув на нього й попросив зійти до них. Старий криком спитав, хто провів їх до цих місць, куди ніколи або дуже рідко ступає нога людська і де ходять лише кози й вовки та інші хижі тварини. Санчо відповів, що вони пояснять усе, коли той зійде до них. Пастух зійшов униз і, підійшовши до Дон Кіхота, сказав:

— Закладаюся, що ви дивитеся на мула, що здохлий лежить у тім яру. Він валяється там уже з півроку. Скажіть, чи не зустрічали ви де-небудь його хазяїна?

— Ми не зустрічали нікого, — відповів Дон Кіхот, — але недалеко звідси знайшли сідельну подушку й чемодан.

— Знайшов їх і я, — мовив козопас, — та тільки не схотів підняти, навіть не наближався до них, бо боявся якого-небудь лиха і не хотів, щоб мене обвинувачували в крадіжці. Диявол — то хитрюща штука, і під ногами у тебе іноді опиниться щось таке, об що спіткнешся, упадеш і сам не знаєш, чому та як.

— Отак самісінько кажу і я, — озвався Санчо, — я теж знайшов їх, але не підійшов і на постріл із рогатки. Де вони лежали, там лежать і тепер, вони мені потрібні, як той пес та ще і з балабончиками.

— Скажіть мені, чоловіче добрий, — попросив Дон Кіхот, — чи не знаєте ви, хто хазяїн цих речей?

— Я знаю лише, — одповів козопас, — що з півроку тому, чи десь близько того, до чабанської халупи, милі за три звідси, підійшов юнак гарної статури і приємний на виду. Він їхав верхи на тім мулі, що тепер лежить тут здохлий, і в нього був той чемодан та сідельна подушка, які ви, кажете, знайшли й не доторкнулися до них. Він спитав нас, де в цих горах найвідлюдніше та найдикіше місце. Ми відповіли, що воно там, де ми тепер стоїмо, і то була правда, бо якби ви проїхали ще з півмилі, то, може, й не вибралися б уже звідти.

Почувши нашу відповідь, юнак повернув мула й попрямував, куди ми йому показали, а ми залишились сидіти, вражені його чепурною зовнішністю і дивуючись, чого він так поспішає до тих гір. Відтоді ми не бачили його, якщо не зважати, що за кілька днів по тому він вибіг на дорогу, якою йшов один наш пастух, і, не кажучи й слова, кинувся на нього, добре почастував стусанами, а тоді підбіг до ослиці, забрав увесь хліб та сир, що вона везла, і надзвичайно швидко знову втік у гори.

Коли ми довідались про це, дехто з козопасів подався шукати його, і днів за два знайшли в найглухішім місці, в дуплі височенного, товстого дуба. Він дуже смирно вийшов до наших. Убрання на нім було вже пошматоване, обличчя страшенно змінилося й було попечене сонцем так, що ми ледве впізнали його. Тільки з одежі, хоч і подертої, ми догадались, що це той, кого ми шукаємо.

Ми просили його, щоб, потребуючи підтримки, без якої не зможе обійтися, він сказав нам, де можна його знайти, а ми з великою охотою й зараз же допоможемо йому. А коли й на це він не погоджується, то нехай виходить і просить, чого йому треба, а не грабує наших пастухів. Він подякував за нашу пропозицію, перепросив за свій напад і обіцяв надалі нікого не кривдити. Щодо пристановища, то він сказав, що має його лише там, де застає його ніч. Раптом він спинився, немов занімів, утупив очі в землю й довго сидів так, а ми всі, вражені, мовчки чекали, поки пройде це зачаровання. З того, як він заплющував та розплющував очі, довгий час не моргнувши, дивився в землю, стискував губи й насуплював брови, ми легко зрозуміли, що то в нього напад божевілля. А незабаром він сам ствердив наші гадки, бо раптом з якоюсь люттю схопився з землі й так завзято та гнівно кинувся на найближчого з нас, що, якби ми не відняли його, він убив би бідолаху, гатячи по ньому кулаками, кусаючи зубами. Ми не без труднощів визволили товариша, а божевільний, не мовивши й звука,