Читати книгу - "Кола на воді"

– Невже дощ?

– Дощ…

– Нарешті.

Люди вибігли з будинку прямо під дощове небо, щоб упіймати, відчути на собі невидимі потоки й очиститись від отрути вчорашніх днів. Вони посміхались, радіючи раптовому подарунку, як діти, можливо, тому й не одразу збагнули значення слів. Майор тихо вилаявся у вологу ніч й повідомив:

– З відділка дзвонили. Зникли дівчатка… двоє.

Затиснута дощовою свіжістю спека радо підскочила у кутку. Ну от. Отримали день народження?

Анатолій викинув у вікно автомобіля вже десятий недопалок, зім’яв пусту коробку з-під цигарок й плюнув у темряву. Паскудство. Скінчилися. На годиннику перша ночі, дощ припинився дві години тому, й дві години минуло, як він сидить у машині, палить і чекає. Чого? Він не знав. Можливо, ось-ось до віконця зазирне майор й офіційно повідомить, що цьому клятому місту прийшов кінець і крапка. Звір знову схопив здобич. На нього полювали сотні людей, але не спинили. Значить, буде наступна жертва, потім ще одна, знову і знову, доки він дихатиме – убиватиме, а ви тільки встигайте виловлювати дитячі тіла із води. А що? Лише на це й спроможні. От і рийте свіжі могили, а потім ховайте в них його велич і своє безсилля, а заразом страх – слизький, як місто після дощу. Пальці міцніше стисли кермо, аби не видати тремтіння, думки випікали прокляття, а місто налякано куталось в темряву й мовчало.

«Сьогодні вночі мені наснився дивний сон. Я опинилась на вершечку неіснуючої гори, на самісінькому, дивитися вниз було страшно, бо здавалося, що там нічого НЕМА, зовсім. І як тільки я розплющу очі, одразу ж впаду. От і стояла з заплющеними очима на краєчку, здавалось, вічно, коли раптом відчула вітер на обличчі. Він був холодним. Я ще встигла подумати, що він може зіштовхнути мене звідси, ненароком, зовсім випадково, і я полечу. Потрібно розплющити очі, аби побачити вітер. Якщо я його побачу, то збагну, чи зможу встояти. Але було так страшно. Упасти одразу чи зрозуміти, що впадеш пізніше?

Я все-таки наважилася їх розплющити й відчула, що опинилася у серці велетенської хмари, такої, де нема початку і нема кінця. Хмара рухалась довкола, я ледь встигала помічати, як пролітають повз її темні кучері одна за одною химерні містичні хвилі. Пам’ятаю, як вдихнула в себе рухому вологу, а потім зважилася й простягнула відкриті долоні, які одразу ж заповнила вода. Я дивилась на повні пригорщі води – прозорої-прозорої, у такій можна світ сховати – не знайти нікому, і все черпала її – знову і знову, а потім… Не знаю, мені здається, я зробила ковток й одразу ж прокинулась. Цікаво, що б це могло означати?»

Анатолій перегорнув сторінку й довго сидів мовчки. Дивовижні сни, як і вона сама. Потім до віконця зазирнули. Втомлені очі пройшлися салоном машини, але не спинились на ньому. Уникає.

– Що?

– Їхали б ви додому.

Анатолій зіщулився і вже у наступну мить стояв поруч.

– Послухай… те. Васильовичу, я ж все одно осторонь не залишусь. Ти ж розумієш… Що?

Чоловік втомлено витер спітніле чоло хустинкою:

– Та нічого. У тому то й справа, що нічого. Зникли і все.

– Скільки їм?

Слідчий нервово зітхнув:

– Трохи старші. По чотирнадцять. Одна світловолоса, інша – русява. Подруги. Сусідки. Мобільні телефони забули вдома. Кожна сказала батькам, що буде у іншої, от і не кинулися одразу. Вже на початку десятої захвилювались, зідзвонились і зрозуміли, що обох нема, тепер пляшками ковтають заспокійливе. Відпрацьовуємо знайомих, подруг, родичів – поки що жодних зачіпок. Ніхто не бачив. Невідомо, де були цілий день.

– А озеро?

– Там зараз людей більше, ніж дерев. Усіх на ноги поставили. Не пробратися.

– Гадаєте, його рук справа? Може, тримає їх десь до часу?

Слідчий хитнув головою:

– Ще нічого не ясно, але панікувати не варто, паніка за цих обставин – ворог номер один.

Анатолій кинув погляд у бік будинку, що якось злякано горів усіма вікнами одночасно. Красивий. Навіть ніч не могла приховати чудернацьких ліній. Було помітно, як то в одному, то в іншому вікні з’являлись та зникали силуети, немов прагнули знайти щось важливе. Спокій. Навпроти не спали ще в одній будівлі. Чоловік зітхнув. Треба ж, біда далеко ходити не стала. От тільки той будиночок скоріше нагадував старезного гриба, що встояв кілька сезонів поспіль, і тепер найзатятіші грибники оминають його трухлявий дашок. Дивно, але оцей останній збудив щось давно забуте, таке далеке-далеке, витіснене у глибини пам’яті.

Майор простежив за його поглядом і мимоволі потягнувся за пачкою цигарок:

– Помітив? Буває і таке. Батьки однієї дівчинки – забезпечені підприємці, володіють кількома магазинчиками, іншу – виховує матір-одиначка, хапається за всі можливі підробітки, а вони, бач, дружать чи не з першого класу.

– А поговорити з батьками можна?

Слідчий блиснув запальничкою й закашляв:

– Миколайовичу, воно тобі потрібно? Це не люди зараз, а суцільний нерв, ось-ось від болю вибухне. Не чіпай, га.

Чоловік продовжив наполягати.

– Якщо начальство дізнається, голови не зносити. Попереджаю.

– Та я що? Приватна особа, у якої машина, наприклад, могла зіпсуватися. Пусти.

Слідчий почесав потилицю й махнув рукою:

– Що з тобою робитимеш? Добре, тільки швиденько.

Кілька кроків бруківкою, і вхідні двері рипнули. Звук, схожий на зойк чи дитячий плач, раптово підірвав собою нічну тишу. Змастити б. Очі різонуло світло, кожна з кімнат палала, немов при пожежі. Красиві меблі, живі квіти, килими під ногами, а у повітрі – електрика, зіткана з атомів страху. Тієї ж миті назустріч вибіг високий чоловік, поглянув скуйовджено й спинився:

– Що?!!

Батько. Анатолій зрозумів би це, якби поруч стояло одразу два десятка близнюків. Такого відчаю не сплутати з жодним іншим. А далі, он там, за чоловічою спиною, – матір. Жінка хаотично перекидала купу дівчачого одягу посеред вітальної кімнати. Речі падали на підлогу, вона одразу ж підхоплювала їх і знову починала спочатку, коли ж почула кроки, повільно опустилась прямо посеред цієї купи й затулила обличчя яскравою футболкою із зображенням пухнастої киці.

Петро Васильович відвів погляд і видихнув тихо:

– Нічого, поки що. Геннадію Івановичу, Віро Петрівно, ось це батько першої загиблої дівчинки, Анатолій Миколайович. Він багато знає про справу…

Чоловік за мить став схожим на стелю, що над головою.

– Так вже точно відомо, що Лесю…

Анатолій відчув й поспішно зробив крок вперед, щоб потиснути чоловічу руку.

– Ні-ні, ваша донька просто зникла, ще нічого не відомо. Мені б лишень поговорити.

В окулярах застрибала кімната.

– Так-так… Я… ми