Читати книгу - "Армагед-дом"

час, який минає між першим сигналом про появу Воріт і сигналом, що сповіщає населення. Цей час коливається від півгодини до півтори години, за цей час спеціальний контингент доправляється до вільних Воріт і спокійно, з комфортом евакуюється… Список спецконтингенту тримають у глибокій таємниці, але кожен із вас спокійно може відтворити його, просто перелічивши імена найвищих чиновників, починаючи з Президента і завершуючи…»

Вона склала папірець, але не сховала в один конверт із листом «любому татусеві». Найпевніше, цьому папірцеві тут не місце. Найпевніше… але тоді як він там опинився?!

Коли вона випросталась, щоки її були кольору молодого буряка. На щастя, такий колір обличчя можна було пояснити незручною позою — скоцюрбившись, під столом…

«Ти ж пам’ятаєш, Лідо, що жоден документ, навіть найдрібніший папірець не має бути винесений за поріг… Ти ж розумієш, Лідо…»

— Ось, тут лист один загубився… Славо, візьми.

І вона простягла Славкові жовтий конверт із учнівськими кривулями.

А під светром, за поясом джинсів, зрадливо хруснув цупкий білий папір. Як здалося Лідці, на весь будинок. Дивно, що ні похмурий Славко, ні бліда Клавдія Василівна нічого не почули.

Клептоманка…

Нащо вона це зробила?

Ні на що. Інтуїтивно.

Утверджуючи і своє право на спадок Андрія Ігоровича. Своє примарне право, що ніколи не існувало.

А що такого? Нічого такого. Вона прочитає й поверне. Непомітно запхне в шухляду, наприклад, столу.

«Багатолітні дослідження лише підтверджують те, що лежить на поверхні. Ворота з’являються, аби пропустити в себе ВСІХ людей, що живуть на землі. Простору Воріт достатньо для ПОВНОЇ евакуації без втрат. Від нас, співвітчизники, залежить, як нам іти — чи відштовхуючи й топчучи одне одного, чи з гідністю, підтримуючи слабкого, не піддаючись паніці… Так званий „домовлений час“ — ганьба нації, зрада з боку владної партії. Прийшов час назвати зрадників — зрадниками, зламати ганебну „домовлену“ систему, визнати першою й досяжною метою апокаліпсис без втрат! КОЖНА людина має дізнаватися про відкриття Воріт відразу ж після їх виявлення. КОЖНА людина має пам’ятати, що Ворота — іспит для цивілізації, Ворота відчинені для всіх, Ворота — для всіх, ми — єдині…»

Лідка плелася, глибоко поклавши руки в кишені куртки, а у вухах у неї знову й знову звучав підкреслено спокійний, глибокий голос. Спокійний, але не байдужий.

«Ворота відчинені для всіх!»

Безтямна амеба на широкій рівнині. Перекинутий броньовик. «Домовлений час».

Шкода Яну.

Вони стояли й сиділи посеред порожнього поля, пили чай із термосів, згори насувала спека… А в цей час Ворота вже стояли відчинені, і час спливав, клацав, бігла стрілка на чиємусь байдужому хронометрі. І бідолашна знесилена Янка ще не знала, що жити їй лишилося — дві години.

Лідка стиснула кулаки. У кишені куртки хруснув потривожений папірець.

Андрій Ігорович гуляв із нею спорожнілим зоопарком, а за пазухою в нього була бомба. Любовно приготована, з уже підпаленим ґнотом; телевиступ, текст якого був уже написаний. Викриття. Ох, який був би вибух!

От тільки підірвати не вдалося. Випередили. Убили піротехніка й відрізали ґніт, і бомбу вилучили… Утім, бомбою вона була саме в руках Зарудного. У будь-чиїх інших руках — петарда, хлопавка, не більше. Непевні чутки про «спецворота» точилися й раніше, завжди точилися, тільки ніхто не брався визначити в них відсотковий вміст правди…

— Доброго дня… панно. Мені здається, я вас десь бачив.

Лідка озирнулася. Хлопець усміхнувся, нітрохи не знітившись від її похмурого вигляду:

— Ви маєте час? Я приїжджий, хотів би вбити де-небудь години дві… Тут десь є кафе?

Лідка зміряла його з голови до ніг. Худорлявий, невисокий, куртка з чужого плеча і джинси з чужого, так би мовити, заду. Стандартний «страховий комплект» — мабуть, іще років пять вулицями ходитимуть люди в поношених «страховиськах». Лідці ще пощастило — їхній будинок вистояв, і навіть манаття в залізній скрині майже не постраждало…

— Може, ресторан? — запропонував хлопець, небезпідставно вважаючи, що обірванцеві в «страховиську» слід бути наполегливим.

Лідка роззирнулася. Вони стояли майже в самому центрі міста, навколо хтозна-скільки було і кафе, і ресторанів, і яскравих вивісок, та тільки місце, куди вона збиралася послати незнайомця, вивіски не має — соромиться…

Вона вже відкрила рота — але останньої миті стрималась.

— Ходімо до Музею.

— Га? — хлопець заусміхався активніше.

— До Музею природничої історії, — виголосила Лідка як на іспиті. — Ось вхід, бачиш? Дві каменюки з боків.

Хлопець слухняно подивився, куди вказувала її рука. Невпевнено кивнув:

— А може, все-таки кафе?

Лідка повернулась і попрямувала до Музею. Хлопець відразу ж її наздогнав.

— Тебе як звуть? — спитала вона на ходу.

— Андрій…

Вона різко сповільнила крок. Подивилася на нього недовірливо:

— Точно? Не брешеш?

— Чого б це? — справедливо обурився хлопець.

— А мене звуть Яною, — сказала Лідка, дивлячись просто перед собою.

— Яна? — зрадів Андрій. — Яке гарне ім’я…

— Авжеж…

Вона ласкаво дозволила новому знайомому купити два квитки, тим більше що ціна їхня виявилася смішною — навіть на теперішні часи. Відвідувачів було мало; музей не реставрували з часів апокаліпсису, вікна прикриті були, ніби повіками, закіптюженими залізними завісами. Мине ще років п’ять, і сюди потягнуться зграйки перших маленьких чомучок; дітки зі старшої групи дитячого садка роззявлятимуть роти, дивлячись на відреставровані картинки й відремонтовані муляжі, все це буде, але не зараз, тепер старша група надсадно кричить і мочить пелюшки…

— Ти де навчаєшся, Андрію?

— Я працюю, — він усміхнувся. — Працюватиму. На суднобудівному. Із Носівки, за лімітом…

Лідка подумала, що він симпатичний. Що він не такий нахабний, як здалося спочатку. Що він не бреше й не хизується, а щиро вірить, що попереду велике щасливе життя, він улаштувався в місті, тепер лишилося швидко одружитись і клепати по черзі то залізо, то дітей.

— А я історик, — вона запхнула руки ще глибше в кишені, хоча це, здавалося, було вже неможливо. — Хочеш, екскурсію проведу?

Андрій невпевнено всміхнувся. У його плани екскурсія не входила; сьогодні йому пощастило, йому просто на вулиці трапилася нічия жінка, слід було, не гаючи часу, викладати козирі. Ношене «страховисько» — не козир, судоремонтний — не козир, а козир, імовірно, сам Андрій, добрий і поступливий, веселий і невибагливий, і, що найголовніше — в ліжку абсолютно неперевершений, барс, лев, машина кохання.

— Це недовго, — сказала Лідка, усміхаючись у відповідь. — Ти ж уперше в місті, так? І не був у нашому чудовому музеї?

Андрій ковтнув слину, смішно, як худа ворона. У всякому разі, Лідці здалося, що ворони ковтають саме так.

— Подивися сюди. Ні, не туди, там початок огляду, нічого цікавого. Гарні камінці? Мені теж