Читати книгу - "Армагед-дом"

Лідка увійшла в знайомий під’їзд.

Будку консьєржа давно прибрали. На звільненому місці стояли ті самі візочки — плетені, клейончасті, червоні, сині й кольорові. Поки що в елітарному будинку — сум’яття і тіснота; років за п’ять із будинком почнуть розбиратися. Кого залишити, кого — в новобудову…

Лідка подзвонила біля входу. Тричі, як і було домовлено. Двері відчинив Славко; в ніс ударив той самий запах випраних пелюшок.

У колишній заруднівській квартирі мешкали вже чотири сім’ї з трьома немовлятами. Славко з Клавдією Василівною жили в кабінеті Андрія Ігоровича; Зарудна ніде не працювала, Славко ніде не навчався. Андрій Ігорович залишив їм певну суму на страховому рахунку — поки що на життя вистачало. Якщо це можна назвати життям.

Славко заріс неохайною щетиною. Одягнений був у неохайний спортивний костюм і так само неохайні капці. Очі гарячково блищали. Недобрий блиск, подумала Лідка.

— Коли ти востаннє виходив на вулицю?

Славко махнув рукою:

— Проходь…

Просторий коридор, голі стіни. Зате в кабінеті — не ступити, сюди стягли й зібрали меблі й речі, які не вдалося продати. Самий архів, укладений у картонні коробки, утворював вежу майже до стелі.

Лідка роззирнулась. Клавдії Василівни не було в кімнаті. Славко випередив її запитання:

— Мама в кухні. Лідо, вона переїжджати хоче.

— Куди? — механічно спитала Лідка.

— У передмістя. У двокімнатну… Бо нас усе одно тут не залишать. Адже будинок відомчий…

У Славковому голосі був справжній біль. Він тут виріс. Це його дім. Кожна мостина пам’ятає загиблого батька. Переїзд — нова втрата…

— Славо, — сказала Лідка незвичним їй самій, дуже дорослим голосом. — Новий цикл — нове життя. Дітей ти заводити думаєш? Чи чухатимешся три роки, як Бідна Анна?

— Як хто? — тупо спитав Славко.

— Класику читати треба, — сказала Лідка, задоволена хоч би тим, що вдалося відволікти його. — І поголись. Дивитися гидко.

Славко відвернувся:

— Ти сміятимешся… Вчора цей Ретельников приходив, те саме сказав слово в слово. Дивитися, каже, гидко. Я й кажу — не дивіться, я вас на гостину не кликав…

— Який Ретельников? — спитала тепер уже Лідка.

— Гладкий, — Славко зітхнув. — Цивільник, який із батьком нібито дружив.

Лідка насупила брови, намагаючись пригадати гладкого цивільника. Щось невиразне — гладкий і печальний. Іди, дівчинко, навчайся добре.

Вона посміхнулася. Тоді ще вважалося, що вона має навчатись. У новому циклі товстун сказав би — йди, дівчинко, народжуй скоріше…

— А чого йому треба було?

Славко стенув плечима:

— Так… Давнім звичаєм.

Прочинилися двері. У щілину боком протиснулася Клавдія Василівна з гарячим казанком у руках:

— А, Лідонька…

Лідка розкрила рота, щоб сказати «здрастуйте». Але привітатися не встигла.

Клавдія Василівна витягла руки, намагаючись тримати казанок подалі від себе. Ступнула, не дивлячись під ноги, й спіткнулася, здається, об виставлений краєчок настільного хокею. Скрикнула, відскочила від казанка, що падав із рук, — і налетіла спиною на вежу з картонних коробок.

— Тримай!!

Вежа повільно похилилася, як у недоброму сні. Повалилася, розбивши скло на журнальному столику; порожній казанок усе ще танцював, подзенькуючи, в калюжі борщу, а кімнатою вже вільно літали різного розміру папери — котрась із картонних коробок, певно верхня, луснула від удару і з силою викинула з себе вміст.

У коридорі зачовгали капці. Загомоніли голоси:

— Що сталося?

— Клавдіє Василівно, що у вас?

Двері прочинилися, відкриваючи молоді, незнайомі Лідці обличчя. Цим панянкам пощастило — хоч їхні будинки й постраждали, але страховий поліс виявився достатньо значним, щоб погорільці могли претендувати на нове, вельми пристойне житло.

Десь у глибині квартири, там, куди Лідка так і не потрапила жодного разу, заплакали на два голоси немовлята.

Клавдія Василівна так засмутилася, що мовчки, не дивлячись на сусідок, вийшла з кімнати. Славко якийсь час постояв, потім нахилився й почав збирати папери; Лідка й собі заходилася.

Скільки ж праці знадобиться, щоб згромадити коробки назад! У Славка самого не вистачить сили. Доведеться просити у двірника драбину… Просити осоружних сусідів, щоб допомогли…

— Славо, принеси ганчірку. Треба калюжу затерти.

Славко вийшов не заперечуючи. Лідка збирала розкидані папірці.

Луснула, як на лихо, коробка з особистим листуванням. Коли Лідка працювала з архівом, ці листи читати їй заборонялося — тільки виписувати в зошит номер і дату. І вона не порушувала заборони. Майже.

«Люба Клавонько, ромашко моя наймиліша, коли я знову вас побачу?! Славко, мабуть, не впізнає мене; ти пишеш, він уже намагається ходити…»

Пересилюючи спокусу, Лідка запхнула листа глибше в конверт. Підвела очі, зустрілася поглядом із портретом Андрія Ігоровича. Негарно читати чужі листи. Особливо якщо від них налягає туга. Але ж новий цикл — нове життя…

Ці, цивільники, свого часу проглядали й особисті листи також. Лідка бачила — байдужий такий тип у рукавичках сидів ось тут, у кабінеті, під портретом, і перекладав конверт за конвертом. Ні, читати не читав — часу, видно, не було…

— Папери впали, — сказав комусь Славко за прочиненими дверима. — Що? Ні, це ти викидатимеш своє манаття, а я татові документи все-таки залишу, можна? Дозволиш?

І відразу, без переходу:

— Лідо, я ганчірку приніс…

Лідка сиділа під столом, намагаючись витягти зі щілини старий розклеєний конверт. Як він туди примудрився влетіти — дідько його знає.

— Ганчірку? Зараз…

У руці в неї опинився аркуш паперу, жовтий і списаний учнівськими кривулями: «Любий татусю! Я роблю всі твої вправи, вже навчився пірнати…»

З-під одного аркуша вилетів інший. Значно цупкіший, білий, укритий щільним друкованим текстом. Принтер.

Під столом було темно. Лідка машинально піднесла аркуш до очей.

— От лиха година, — бурмотів Славко, намагаючись затерти калюжу з апетитним запахом. — Увесь килим у борщі…

«Співвітчизники!»

Лідка здригнулася. Їй здалося, що вона чує цей голос. Спокійний, упевнений, який так легко впізнати.

«Співвітчизники, парламентська комісія зі справ апокаліпсису уповноважила мене…»

— Що ти там робиш? — грубувато спитав Славко. — Заснула там, під столом?

— Конверт загубився, — збрехала Лідка несподівано для себе. І це замість того, щоб випростатись і спитати у повноправного спадкоємця: «Подивися, що це?»

— Покинь… Іди сюди, допоможи.

— Іду…

«…зачіпає інтереси всієї верхівки влади, всіх наших всенародно обраних керівників, які зрадили свій народ… У декларації прав людини записано: кожна людина має право знати про появу Воріт у ту саму мить, як ця інформація стає доступною верховному штабу ЦО. Доводжу до вашого відома, що уряд нашої країни ось уже багато циклів практикує…»

Знову відчинилися двері. Під столом виразно відчувся протяг.

— Славо… — глухо сказала Клавдія Василівна. — Покинь цю ганчірку. Допоможи мені знайти нітрогліцерин…

Лідка затихла під столом, ніби її й не було.

«…практикується так званий „домовлений час“; це