Читати книгу - "Диваки"

— Ти в кінці почитай, там вона й про нього, мабуть, написала.

— Підожди, ось тут про маму щось… “Сьогодні була в Миколи Петренка удома. Він прив’язав до хвіртки собаку, певно, думав, що я побоюся зайти”. Таку не обдуриш… “Мати в нього живе сама, чоловік загинув. її шанують у селі, працює бригадиром садово-городньої бригади. Після того як я домовилася з нею, щоб повести учнів у колгоспний сад, вийшли надвір і довго розмовляли. Хоча їй і ніколи за роботою, та все ж пообіцяла, що більше приділятиме уваги сину, якого вона дуже любить і хоче, “щоб з нього були люди”. З Миколиною матір’ю у мене вже є контакт.

Важче, мабуть, буде його налагодити з батьком Антонюка. Цей п’є. Жінка кинула його сама через те. Хлоп’я бідно вдягнене, в очах у нього завжди затаєний смуток. Дивуюся, чому за такого батька не візьметься по-справжньому весь колектив, вся громадськість і не спрямують його на правильний шлях? Неодмінно зустрінуся з ним. А ще принагідно поговорю з Олександром, розпитаю, чи всі у нього є підручники, може, чимось треба допомогти. Тільки це, вважаю, слід робити так, щоб не образити хлопця, бо він, уже мала нагоду переконатися, дуже вразливий”.

Сашко стояв, похнюпивши голову. Йому стало жаль себе, батька, матір, меншого братика, сестричку. На очі набігали сльози, і він ледве стримувався, щоб не розплакатися.

— Ти, Сашко, слухай і дивись… Бабусі чомусь довго немає. Микола перегорнув іще з десяток аркушів.

— “10 вересня. Інколи відступаю од програми. Намагаюсь врахувати місцеві умови, поєднати вивчення ботаніки та зоології з конкретними інтересами школярів, майбутніх хліборобів, садоводів, тваринників. З радістю помічаю — багатьох учнів уже захопила моя наука. Сьогодні географ Тарас Костьович каже: “Ми на вас, Валентино Михайлівно, дуже сердимось”. — “Чого?” — питаю, не завваживши в його очах лукавинок. “Як чого? Ви ж он так учнів замордували своєю ботанікою та зоологією, що вони тільки й говорять про всякі тичинки, віночки, хребці, наче в світі більше нічого й не існує. Доведеться нам сваритися”. Це, звісно, він жартома сказав, а може, трохи й заздрить… Та найбільше докорів мені доводиться вислуховувати від бібліотекарки Ірини Тимофіївни. “Навіщо ви з ними панькаєтесь? — Це про бешкетливих учнів. — Не слухається який на уроці — виженіть з класу, нехай веде в школу батька чи матір. Або в учительську до директора потягніть. З ними інакше не можна. А Петренка з шостого я уже давно відправила б у трудову колонію”… Ти бачиш, Сашко, як вона виступає проти мене!

— Швидше шукай, де про камінець. В кінці читай. Вона вчора писала.

— Є! — вигукнув Микола. — “…Хто міг це вчинити? Невже знову вони? Чи хтось, може, із старших? Ішла з школи. По дорозі зустріла Настю Трохимівну. Вона розпитувала про сина, сказала, що колгоспне правління дозволило школі посадити свій сад на схилах яру й виділило для цього двісті саджанців яблунь, груш, слив і черешень. Обіцяла також виклопотати коней — возити перегній і торф. Попрощалися, вона собі пішла додому, я собі. Коли проходила повз густі кущі бузку і терну, які росли обіч дороги, хтось кинув камінь…” Уже й “камінь”, — не стерпів неправди Микола. — Який же то “камінь”, коли невеличкий камінчик. Так би й писала… “Він пролетів повз мене й упав на дорогу. Я озирнулась, але нікого не побачила, ніхто до мене не обізвався. Підняла той камінь і рушила далі. Невже вони на таке зважились?..”

— Про кого це: “вони”? — стурбувався Сашко. — Може, вона думає, що ми вдвох там були?

— Може…

— До чого ж тут я?..

— Слухай далі. “Справа серйозна. Треба підібрати до кожного з них якогось особливого ключа. Петренко та Антонюк…”

Рипнули сінешні двері. Микола вмить закрив зошита, поклав на стіл. Як ошалілі, кинулись до кухні. Гуцнули на лаву, схопили з макітерки по пиріжку.

Бабуся не одразу зайшла в хату. Чути було: поставила в сінях відро з водою, накрила дощечкою. І все щось бурмотіла сердито.

— Хай він сказиться той гак! Впустила-таки відро. Спасибі, добрий чоловік нагодився, поміг витягти, — зайшла, важко дихаючи.

Хлопці сиділи на лаві, жадібно вминали пиріжки. Очі в них були налякані.

Стара здивовано глянула на них. Зазирнула в макітерку, накрила її рушником. Почала роздягатись.

— Прошу діда: полагодь шельменський гак, — як до стіни. Тільки сад у голові… Горе з ним. Не держиться дому й квит. Днює й ночує в тому саду…

Хлопці дожували пиріжки, подякували й швиденько чкурнули з хати.

— Ех, жалко, не дочитав до кінця! Там же про все сказано… Слухай, Сашко, про які то вона ключі пише, щоб їх підібрати?

— Таж ясно про які. Хіба ти не знаєш?

— Ні, — стенув плечима Микола.

Сашко усміхнувся, пожартував:

— Хоче, щоб нас замкнули на ключі у в’язницю.

— Невже?!. Оце влипли… — не зрозумів жарту Микола.

Довго йшли мовчки. Микола раз по раз тяжко зітхав.

— Та ти не журись так, — спробував заспокоїти друга Сашко. — Може, й не заявить у міліцію. Бачиш, вона й справді не така, як ми думали. Не розказала нічого ні директору, ні матері. І дідусеві навіть не заїкнулася про яблука. І тепер минеться, ось побачиш, — запевняв Сашко.

Микола був такий засмучений, що навіть не захотів іти додому. Пішли до Сашка, сіли робити уроки, але він ніяк не міг зосередитись.

— Знаєш, що я оце придумав? — усміхнувся Сашко. — Ніколи не догадаєшся!

— Ну кажи вже.

— Ходімо в сад і самі розкажемо про все дідусеві. Він добрий, простить, коли ми самі…

Микола довгенько розмірковував. Врешті махнув рішуче рукою:

— Добре, що буде, те й буде, давай признаємось.

Цього разу йшли до саду не яром, а дорогою, йшли відкрито, нікого не остерігаючись. Біля посадки, де ховалися колись від сторожа, звернули в яблуневе та грушеве міжряддя. Сад тепер уже не схожий на колишній, — буйнозелений, рясний. Плодів на деревах немає, лише де-не-де на верхівках осталися поодинокі яблука чи груші. Листя почало жухнути й осипатись.

Перше ніж показатися дідусеві Артему на очі, хлопці вирішили подивитися яблуньку, на якій вони відчахнули гілку. Чи не всохла, не пропала часом? Легко віднайшли її, примітну серед інших дерев, і були приємно здивовані, що гілка на ній ретельно перебинтована, підв’язана, підперта тичкою і вже почала