Читати книгу - "Диваки"

— Ага. Присядь, щоб не помітила.

Валентина Михайлівна вийшла за село і звернула на дорогу, що вела до станції.

— Мабуть, у сад, до дідуся Артема, — висловив здогад Сашко.

— Ні, — заперечив Микола. — Якби в сад, чого б вона ішла з портфелем? Може, на станцію? Казала, у неї в місті сестра є.

— Ще віддасть камінець отому, як його, слідчому?

— Хтозна… Давай сходимо до баби Дарини, може, вона знає Щось…

— А якщо й дідусь дома? Він уже не спить у курені, бо вночі холодно.

— Про шкільний сад побалакаємо. Він любить, як з ним про таке говорять.

— Мені ще треба обід варити. Сьогодні тато казав, що раніше прийде.

— Ну, добре, — згодився Микола. — Іди вари, а я дивитимусь, чи не вернеться.

Сашко розпалив у плиті, поставив у чавунці картоплю, і за якихось півгодини обід був готовий. Вийшов за ворота, гукнув Миколу до свого нехитрого обіду, але той відмовився. Сидів біля двору і дивився на дорогу від станції.

Тоді Сашко сам з’їв кілька гарячих картоплин, а чавунець закутав у стару ватяну фуфайку і поставив на ліжко — для батька.

Зачинивши хату, Сашко з Миколою подалися до бабусі Дарини.

Хата Сашкових дідуся й бабусі стояла над кручею, що глиняною стіною височіла біля річкової переправи. З одного боку коло неї пролягає стрімка, викладена каменем і обсаджена акаціями, дорога-узвіз, з другого — росте невеликий дубовий та кленовий гайок. Влітку хату навіть не запримітиш, вона губиться серед гіллястих дерев. Коли ж настають холоди й дерева скидають своє вбрання, її видно здалека — наче вітрило біліє на кручі. Називають усі дідусеву й бабусину хату ластівчиним гніздом. Та вона й справді схожа на нього — адже на самісінькому краєчку урвища примостилася. Рибалки не раз застерігали дідуся: “Переселяйтеся звідти, а то сповзе ваша мазанка в річку, добряче викупаєтесь”. Але той завжди спокійно відповідав: “Це не велика рахуба, якщо викупаємось…”

Коли підійшли до двору, відразу побачили: в кімнаті Валентини Михайлівни на вікні висіла фіранка, раніше її не було. Мабуть, учителька повісила після того, як вони заглядали до неї вчора.

Відчинили одні, другі двері, переступили поріг.

Бабуся сиділа на долівці, лущила квасолю.

Привіталися.

— О, таки навідався! — докірливо глянула на Сашка. — А то ні батька, ні сина не чути й не видно. Чого це ви забули про нас? Може, обижаєтесь? Так наче ж і нема чого.

Вона, крекчучи, встала, висипала з фартуха в сито налущену рябу квасолю, витерла ганчіркою лаву.

— Сідайте.

Хлопці посідали.

Бабуся вийняла з-під припічка накриту рушником макітерку, поставила біля них на стіл.

— Поїжте пиріжечків з маком, — забрала рушника. — Добрі вдалися!

— Спасибі, ми не голодні. Недавно пообідали, — відмовлялися Микола з Сашком.

— Дякуватимете, як поїсте. Беріть, беріть, не соромтесь. А я тим часом до криниці по воду сходжу…

— Ми самі принесемо, — посхоплювалися.

— Е ні, там гак поламаний, ще відро впустите.

Одягнула приношений дідусів піджак, закуталася теплою хусткою, хоч надворі було тепло, сонячно, і вийшла в сіни.

Заторготіла там відром і подибала стежкою через гайок до криниці.

Хлопці, дарма що відмовлялися, як заглянули в макітерку, а там такі ж рум’яні, такі пахучі пиріжки, взяли спочатку по одному, далі по другому, потім і по третьому.

Валентина Михайлівна займала найменшу кімнату. Двері до неї були прочинені і було видно нікельоване ліжко, заслане голубим покривалом, невеликий портрет Тараса Шевченка в узорчастій рамці над ліжком, край столу із стосами книжок та зошитів.

— Он і зошит лежить, — прошепотів Сашко. — Той, що вона писала в ньому.

— Де? — забігали в Миколи очі.

— На столі. Бачиш, у червоній палітурці. Я запримітив учора. Микола виглянув у вікно, потім навшпиньках зайшов до вчительчиної кімнати.

— Що ти? — спробував зупинити його Сашко. — Це ж не…

— Мовчи! — гримнув на друга Микола. — Дивись краще, щоб бабуся не застукала.

Тоді Сашко, затамувавши подих, подався і собі слідом за ним. Став біля вікна в учительчиній кімнаті, ледь відхиливши фіранку.

— “Щоденник”, — прочитав Микола на першій сторінці зошита. — Ти диви, і в учителів є щоденники!

— Ой, Миколо, облиш! Не треба!

— Ет! — махнув рукою Микола.

Наступний аркуш був списаний дрібним, але розбірливим почерком.

— “1 липня, — читав далі уголос. — Учора нам вручили дипломи про закінчення заочного відділу природознавчого факультету Полтавського педагогічного інституту. Отже, відтепер ми повноправні педагоги. Роз’їдемося хто куди і, може, більше вже ніколи не зустрінемось…”

Микола перебігав очима по сторінках. Валентина Михайлівна писала про те, як вона пішла у відділ народної освіти і там їй запропонували вчителювати в їхньому селі, Лепехівці, далі — як сюди добиралась…

— Ага, ось і про нас є. “…З саду вискочив сердитий сторож. Лаяв якихось хлопців, що крали яблука і відчахнули гілку. Я помітила — неподалік стирчить із канавки собачий хвіст. Як попрощалися із сторожем, підійшла до канави. Вони повилазили. Ох і диваки ж! Один худий і довгий, другий опецькуватий. Ну, як Дон-Кіхот і Санчо Панса. Менший загнав у ногу колючку. Я витягла. За це він дав мені два яблука. А вони ж такі кислі й терпкі, що й на зуб узяти не можна. Дарма, хлопці трощили їх, ще й прицмокували. Я почала докоряти “злодіям”, мовляв, погано вони роблять, що крадуть яблука в колгоспному саду. І тоді хлопці такого мені наговорили, аж страшно стало — адже доведеться таких учити й виховувати. Вони сказали, що перейшли в шостий клас. Той, вищий, певно, типовий шкільний бешкетник, на якого учні, надто хлопці, дивляться підлесливо і захоплюються всіма його витівками. Проте мені здається, він хлопець кмітливий і розумний. (В цьому місці Микола підвищив голос, як читав.) Другий, Сашко, — страшенно симпатичне хлоп’я, але перебуває під цілковитим впливом…” — Микола змовк, далі читав про себе.

— Чого ти? Читай голосно, — настоював Сашко.

— Та тут нерозбірливо написано…

— Ану покажи, — ступив Сашко до столу.

— Ти стій там, дивись, — замахав на нього руками Микола. — Я сам розберу. “…Він у всьому слухається…” Та це ж нецікаво, — й знову перекинув кілька аркушів. — О, ще про нас. “…Черговий доповідає. Бачу: на столі скляна чорнильниця з гарною кришечкою. Знімаю її, а звідти вилітає цілий рій ос. Милі, любі мої хлопчики, які ж бо ви ще наївні та дурненькі. Хотіли, бач, налякати “вредну” вчительку. Як добре я вас знаю! Сама ж недавно з шкільної лави. А що я не призналася тоді, як вперше познайомилася з Миколою Петренком та Олександром Антонюком, то даремно…”

— Далі, далі читай, — підганяв Сашко.

— “Я певна,