Читати книгу - "Репортер"

Тамара поклала свою пухлу долоню на мою руку, присунулася ще ближче.

А я подумала: «Вона чогось боїться. Вона дуже перелякана». І подумала я про це певно й зовсім спокійно, і після цього остаточно переконалася в тому, що Іван правий, що зараз мені треба їй підгравати, я мушу стати піддатливою і не кваплячись, навіть мляво, але водночас чітко відповідати на всі її запитання.

А в тому, що вона почне мене запитувати, я не сумнівалася.

І — не помилилась.

— Ти заснула, дівчинко, — шепотіла Тома, — тобі спокійно й тихо, скажи мені, голубонько, який камінь у тебе на серці лежить?

— Коханий…

— А як його звати?

— Іван, — відказала я повільно.

— А за фахом він хто?

— Репортер…

— Іван, кажеш? А прізвище як його?

— Варравін.

Ураз я відчула, як здригнулися товсті пальці Тамари; вона присунулася ще ближче:

— Яночко, пташко моя, та він же не любить тебе. Він тільки себе любить, бездушний він, злий, викинь його з голови, не край свого серця… Ти, мабуть, і додому до нього ходиш, еге ж?

— Ходжу.

— Принеси мені, що він пише, я на його почерк подивлюся та одведу від тебе, бідолашної…

— Принесу.

— А як батька твого звати?

— Володимир Федорович.

— Хто, ти кажеш, він за фахом?

— Лікар.

— То як тебе на ім’я та по-батькові величати?

— Яніна Володимирівна…

— А матінка твоя де?

— З ним, де ж іще…

— У Томську?

— У Тобольську…

— А її як звати?

— Ксенія Євгенівна…

— Ти на кого більше схожа?

— На матір, — мовила я після деякої паузи, бо мені хотілося відповісти їй правду, але чомусь здавалося, що саме цю правду я відкривати їй не маю права.

— У тебе хто до Івана був?

— Нікого…

— Ах ти, біднесенька моя рибонько, — Тома втішала мене діловито й завчено, не відводячи важкого погляду від моїх зіниць; вона немовби занурювалася в мене своїми очима, недаремно я не люблю людей з мерехтливим поглядом, у них є щось владне, демонічне. — Нічого, ми твоєму горю поможемо, ми покараємо того, хто позбиткувався над твоїм чистим і довірливим коханням… Твій біль зразу стихне, вільною себе відчуєш… Хочеш стати вільною?

— Хочу, щоб він зі мною був…

Тома присунулася ще ближче, так близько, що я відчула тепло її обличчя:

— А навіщо ти себе Яною називаєш, голубонько, коли ти — Ліза Наришкіна? Тебе хтось цьому підучив?

І я відповіла:

— Іван Варравін…

XV

Я, Тихомиров Микола Михайлович

Найсильніше враження в моєму дитинстві лишив той день, коли нам дали велику світлу кімнату в квартирі лікаря Вайнберга. Це сталося на сьомий день після того, як німці ввійшли в наш Свяжськ і розстріляли всіх євреїв. Квартири, де раніше жили райкомівці й енкеведисти, вони зайняли під офіцерський готель, у виконкомі розмістилася комендатура, в міліції — СД, а квартири євреїв бургомістр Івлієв розподілив між тими, хто зостався без хати після бомбувань.

Ми жили в бараці коло станції, але він згорів; викопали землянку; там помер мій молодший брат, Арсеній, — запалення легенів, згорів за три дні, ліків не було, аптеки зачинені, лікарню перетворили на солдатський госпіталь, до кого звернешся?!

Після землянки двадцятиметрова кімната, обставлена меблями з червоного дерева, здавалася мені казковим замком, я навіть ходити по паркету боявся, скидав не тільки черевики, а й шкарпетки, ступав навшпиньки.

Удруге я пережив потрясіння, коли бургомістр Івлієв відкрив заняття в школі. Нас вишикували на галявинці, де раніше стояв гіпсовий бюст піонера; Івлієв прийшов з офіцером, який розумів по-російськи, він з нами розмовляв як з друзями, не кричав і не робив зауважень.

— От ми з вами й починаємо вчитися в школі, яку відкрили наші дорогі німецькі визволителі, врятувавши нас від більшовицького ярма. Ви ще маленькі, ви не розумієте, який жах довелося пережити вашим батькам, бабусям та дідусям у ту пору, коли нашою багатостраждальною батьківщиною правили більшовики, масони та євреї. Досі вас учили, що кожна нація, мовляв, хороша, всі люди — брати і таке інше… А коли ж російській людині жид пархатий був братом?! На уроках у новій школі ви дізнаєтесь, що після жовтневого перевороту на шию російській людині сів більшовик, латиш, китаєць та єврейський комісар! Хіба не так, діти?!

Світлана Каланічева пискнула:

— А в Марини тато комісар, але ж вона росіянка…

— У якої Мариночки тато комісар? — зразу ж учепився німець.

— У Марини Цвєткової, її разом з євреями розстріляли в яру…

— Значить, не Цвєткові вони, — зітхнув Івлієв, — а звичайнісінькі Блюміни… А по німе… По-єврейськи «блюмен» значить «квіти»… Вони маскувалися, щоб таємно правити народом… Скільки було отаких «Рибкіних», а насправді вони «Фіші», всяких «Горних», а вони ж таки «Берги»…

— «Берг» — німецьке прізвище, — озвався німець. — Це не типово для євреїв. Ейслери, Фейхтвангери, Левітани, Чапліни, Піскатори, Еренбурги, Блоки — ясно кожному — євреї, позбавлені права на життя… Ми, солдати великого фюрера Адольфа Гітлера, не боїмося правди, тому що боремося за свободу людства, за новий порядок на землі… Так, ми не боїмося правди, і тому я скажу вам, діти, що ми знаємо про ті розмови, які ще точаться поміж вашими батьками. Ми терпляча нація, ми вміємо ждати, але не дуже довго. Зрозуміли?

Івлієв зааплодував:

— Зрозуміли, зрозуміли! Як не зрозуміти, пане майор!

У нас дітки тямущі! Нумо, діти, поаплодуємо нашому гостю…

Ніхто не аплодував, холодний жах скував нас усіх: плескати в долоні фашистові, німцю проклятому…

Івлієв підскочив до старшокласників, вони стояли праворуч від нас, і уперіщив по щоці Васю Кобрякова:

— Починай! — заволав Івлієв. — Найстарший, а розуму ні на копійку!

Майор зупинив бургомістра:

— Не треба бити дітей, пане бургомістр… Їх отруїли заразою інтернаціонального більшовизму… Їх треба перевиховувати ласкою. До побачення, діти. Я не образився на вас. Мине зовсім небагато часу, і ви зрозумієте нашу правоту…

… Згодом у нашому місті почала виходити газета російською мовою. Редактором німці призначили Григорія Павловича Довгальова, раніше він був нашим сусідом, працював на м’ясокомбінаті; за місяць до початку війни його посадили; моїх батьків викликали на допит, слідчий здорово їх шарпав — чи не перевантажували біля барака ночами м’ясо з однієї полуторки на другу; мама сказала, що чула, як скрипіли гальма, а бачити нічого не бачила; з міліцією краще не мати діла, тримайся від влади подалі.

Потім з’ясувалося, що Довгальов зберігав п’ятдесят тисяч у сараї тітки Глаші Чубукіної, під, старими дровами, собака знайшов, міліцейський пес з чорною смугою на загривку.

Через десять