Читати книгу - "Кав’ярня на розі"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Я можу це влаштувати, — нарешті озвався він. — Я ще не втратив впливу у видавництві, там працюють мої друзі, якщо їх можна так назвати, хоча зазвичай я їх так не називаю… Гадаю, з цим не буде особливого клопоту. Адже та поезія чогось таки вартує.
— Справді?! — знову мало не вигукнула я. — Тож тепер я можу йому про це розповісти?
— Я хотів би сам йому повідомити, — сказав колекціонер, — можеш дати мені координати автора?
З тим якраз була біда, бо я не знала про поета майже нічого: ні того, де його слід шукати, ні як його звати, ні в кого можна напитати цю інформацію.
— На жаль, я не знаю… — пробурмотіла я. — Але він часто буває у нашій кав’ярні. Він, здебільшого, там пише.
— Гаразд, — зітхнув колекціонер, — тоді можеш повідомити йому, що знайшла видавця на його твори, і передати мій номер телефону. Якщо матимеш змогу, прийди завтра і забери течку з віршами.
— Завтра я працюю, тому прийду аж у понеділок.
— Гаразд, о котрій завтра ти йтимеш до кав’ярні? — запитав Арсен.
— О пів на десяту.
— Тоді я чекатиму тебе напроти кав’ярні о цій годині, — сказав він і, перш ніж я встигла промовити бодай слово, поклав слухавку.
Завищавши з утіхи, я підкинула до стелі підручника з алгебри, аж він мало не розлетівся на шматки, а відтак жбурнула його чимдалі від очей, під письмовий стіл. Того вечора про формули й задачі не могло бути й мови. Були речі значно приємніші й значущіші, про які хотілося думати. «Цікаво, — міркувала я, — що відчує поет, дізнавшись про все? Піднесення, збентеження, хвилювання, сум’яття? Це ж була його найбільша мрія — надати своїй поезії життя… Мабуть, для декого у тому й полягає справжнє щастя — здійснити свою головну мрію. Свою мрію…»
Того вечора я зрозуміла, яке мало не містичне значення має випадок і гра обставин. Справді, якби не моє знайомство із диваком-колекціонером, який поцупив у мене книжку, виявився колишнім видавцем і, до того ж, повернувся у це місто, цього ніколи могло й не статися. І поетової книжки теж могло б не бути… Може, це знайомство аж ніяк не слід вважати сліпим випадком? Може, сенс того, що відбувається, розкриється лише згодом? У ту мить мене ніби осяяло і я прийняла рішення. «Якщо колекціонер не наважується зробити крок, аби наблизитися до свого минулого, яке, схоже, є для нього вкрай значущим, я зроблю це замість нього».
XV
Він чекав на мене, як і обіцяв, навпроти кав’ярні. У тому самому кумедному капелюсі, у довгому плащі наопашку, тримаючи під пахвою поетову течку.
— Якби цих віршів було хоча б на десять більше, я б уже не читав їх, — заговорив він, коли я наблизилася, і простягнув мені течку. — Жодного зайвого аркуша!
— Чому? — спитала я.
— За один вечір перечитати стільки поезії… Це занадто, — відказав він. — Поезію слід читати порціями, так само, як і слухати класичну музику. Але іноді вона захоплює тебе у вир так, що ти вже не можеш відірватися від неї, так само, як не можеш урвати на половині слухання симфонічного твору, хоч і відчуваєш отой надмір. Ось як мистецтво може нами володіти!
Він підняв капелюха, прощаючись, і швидко перейшов на протилежний бік вулиці.
— А можна, я прийду до вас у понеділок? — гукнула я йому в спину.
Колекціонер озирнувся.
— Навіщо? — запитав він.
— Я хочу ще раз подивитися вашу бібліотеку! — гукнула я.
Він знизав плечем і, не відповівши нічого, побрів собі далі. І що це мало б означати: непевність чи згоду? Чи що йому зовсім байдуже? Хай йому грець! Загадковіших людей, аніж цей колекціонер, мабуть, не існує у цілому світі!
Поет-невдаха з’явився у нашій кав’ярні лише наприкінці тижня. Він підійшов до ляди з відсутнім виглядом і, замовивши каву з коньяком, почав нишпорити у кишенях, шукаючи грошей. Знайшов і відразу вибачився, бо їх, як виявилося, вистачало лише на горнятко кави.
— Маю для вас новину, — урочисто повідомила я, наливаючи йому каву. — Я напитала для вас видавця!
Спершу він мовчав і пильно дивився на мене, примруживши очі, без жодних емоцій, наче не розумів, про що йдеться, а відтак знову заходився хапливо нишпорити по кишенях.
— Перепрошую, що ви сказали? — нарешті, вивернувши їх усі, перепитав поет — мабуть, вирішив, що це йому причулося.
— Я знайшла для вас видавця, — повторила я, подаючи йому течку з віршами.
Він кахикнув і вп’явся у мене поглядом.
— Хіба таке можливо? — запитав, узявши течку під пахву.
— Уявіть собі, — всміхнулася я.
Поет голосно сьорбнув каву, все ще не ймучи віри сказаному.
— А то як?
— Я просто дала прочитати йому вашу поезію.
Чоловік заплющив очі і певний час отак і сидів.
Я навіть злякалася, чи йому від цієї несподіваної новини раптом не стало млосно, чи він, бува, не знепритомніє. Але вже за мить поет знову пронизав мене по-дитячому недовірливим поглядом.
— Ви справді впевнені? Але… Як це вам вдалося? Я ж стільки років шукав… Мені не щастило… Просто неймовірно… А де ви його знайшли? Послухайте, а ви, часом, не помиляєтеся? Цей видавець справді погодився надрукувати мою поезію? Ви нічого не плутаєте? Може, ви не так зрозуміли? О, так, так — ви неправильно зрозуміли! Авжеж!.. Ви ще дуже юна й наївна, а головне, недосвідчена… Отож, могли просто сприйняти бажане за дійсне…
Поет-невдаха зовсім розгубився. Він щось бурмотів, немов тим швидким потоком плутаних слів намагався переконати у неможливості почутого не мене, а себе. У його очах видно було сумнів. Напевне, він належав до тих людей, які навіть в очевидних речах шукають доказів їхньої очевидності. Мені було дивно, що він ні про що мене не розпитував, не спробував дізнатися хоча б якісь подробиці. Напевно, іноді успіх звалюється людині мов сніг на голову, і їй потрібен час, щоби оговтатися й врешті це усвідомити. Така раптовість завжди спершу лякає. А ще, цілком можливо, поет надто звик до того стану речей, в якому постійно перебував. Він надто тривалий час вважав себе невдахою, щоб так взяти і повірити, що це не так і що все може бути зовсім інакше.
— Зателефонуйте і про все дізнайтеся, — проказала я, подавши йому аркуш із блокнота, де поспіхом записала номер телефону колекціонера. — Гадаю, буде краще, коли ви самі у тому переконаєтеся, гаразд?
Спершу він уважно вглядався у кривуваті числа, виведені моєю рукою, ніби вони могли розповісти йому щось
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кав’ярня на розі», після закриття браузера.