Читати книгу - "Нетопир"

Він показав мені газети тижневої давності, і я, хоча ще погано бачив, прочитав, що водій загинув на місці, а його колегу, який сидів на передньому сидінні, важко поранило.

«Але за кермом сидів я», — відповів я йому.

«Сумніваюся. Тебе знайшли на задньому сидінні, — сказав шеф. — Знаєш, у тебе ж був серйозний струс мозку. Ти, мабуть, узагалі нічого не пам'ятаєш про ту поїздку».

Я, звичайно, розумів, до чого він хилить. Журналістам цікаво тільки те, що знайшли в крові у водія, і якщо там усе в нормі, про мене вже ніхто б не подумав. Для поліції це дуже важливо.

Обличчя у Бірґіти було насуплене.

— А як розповісти батькам Стіансена, що це їхній син сидів за кермом? У них що — немає нічого людського? Як узагалі…

— Я ж сказав, що в поліції існує кругова порука. Іноді інтереси організації важливіші за інтереси рідних. Не виключено, що в такому разі сім’ї Стіансена подали б версію, з якою їм було б легше жити. За версією мого шефа, водій, тобто Стіансен, пішов на виправданий ризик, переслідуючи можливого вбивцю і наркоділка.

А нещасний випадок під час виконання службових обов’язків може статися з ким завгодно. До того ж хлопчина в другій машині був недосвідченим шофером, та і в принципі існувала можливість, що він нас пропустить. Усе-таки ми їхали з сиреною.

— І на швидкості сто десять кілометрів.

— За обмеження п’ятдесят. Ну звичайно, хлопця винити не можна. Важлива аргументація. Як родині буде довідатися, що їхній син був пасажиром? Чи стане батькам легше через те, що їхній син не сів за кермо сам, а дав вести п’яному колезі? Шеф повторював ці аргументи знову і знову. Я думав, у мене голова трісне. Під кінець я перегнувся через край ліжка, і мене знудило. Прибігла медсестра.

А наступного дня прийшли Стіансенові батьки і його молодша сестра. Вони принесли мені квіти і побажали швидкого одужання. Батько бідкався, що так і не зміг навчити сина водити машину обережніше. Я плакав як дитина. Кожна секунда ставала для мене мукою. Вони просиділи у мене в палаті більше години, а потім пішли.

— Боже, що ти їм говорив?

— Нічого. Це вони говорили. Про Ронні. Про те, які у нього були плани, ким він хотів стати, що робити. Про його кохану дівчину, яка вчиться в Америці. Про те, як він говорив про мене. Що я гарний поліцейський і гарний друг. На якого можна покластися.

— Що потім?

— Я валявся в лікарні два місяці. Двічі чи тричі заходив шеф. Якось він знову сказав:

— Знаю, про що ти думаєш. Не треба. — І цього разу вгадав. Я хотів лише одного — померти. Може, приховати всю правду було шляхетним вчинком. Але найгірше — не те, що я збрехав. А те, що я врятував власну шкуру. Може, це звучить дивно, але я багато про це думав. Тому зараз розповім одну історію.

У п’ятдесятих уся Америка знала молодого університетського викладача на ім’я Чарлз Ван Дорен — ніхто не міг перемогти його в телевікторині, яка транслювалася по всій країні. Тиждень за тижнем виходив він переможцем. Питання інколи траплялися найкаверзніші, але, на загальний подив, цей хлопець завжди відповідав правильно. Йому писали дівчата, котрі мріяли вийти за нього заміж, у нього був свій клуб фанатів, а на його лекції в університеті, природно, люди ходили юрбами. У результаті він публічно признався, що організатори вікторини давали йому питання заздалегідь.

Коли його запитали, навіщо він розкрив обман, Ван Дорен розповів про свого дядька, який одного разу признався дружині в тому, що зраджував її. Після цього в сім’ї був серйозний скандал, і Ван Дорен запитав дядька, навіщо він розповів про зраду, адже вона сталася багато років тому і потім дядько жодного разу не бачив тієї жінки. І дядько відповів, що найгірше не зрада, а те, що він залишився безкарним. Цього дядько більше не міг витерпіти. І Ван Дорен — теж.

Думаю, що коли люди перестають вважати свої вчинки правильними, у них виникає потреба в покаранні. В усякому разі, я мріяв про те, щоб мене покарали: били батогом, мучили, принижували. Що завгодно, аби я знову зміг знайти себе. Але карати мене ніхто не збирався. А позаяк я офіційно був тверезий, мене не могли навіть викинути з роботи. Навпаки, шеф публічно мене відзначив як співробітника, серйозно пораненого під час виконання службових обов’язків. І я вирішив покарати себе самого. Ухвалив найсуворіший вирок: жити далі і кинути пити.

У бар стали приходити люди. Бірґіта жестом показала їм, що скоро звільниться.

— А потім?

— Знову став на ноги, вийшов на роботу. Працював допізна — довше за всіх інших. Ходив на тренування і у тривалі походи. Читав книжки. Небагато — вивчав юриспруденцію. Перестав знатися з поганою компанією. Втім, і з хорошою теж. З усіма, з ким запізнався, коли пив. Не знаю чому — це було щось подібне до генерального прибирання. Все, що сталося в моєму житті раніше, мусило пощезнути, — і погане, і гарне. Якось я сів за телефон і обдзвонив усіх своїх колишніх приятелів. Говорив: «Привіт, приємно було бавити з вами час, але більше ми зустрічатися не можемо». Більшість погодилися зі мною. Дехто навіть зрадів. А дехто сказав, що я так відгороджуюся від світу. Можливо, вони мали рацію. В останні три роки я більше спілкувався з сестрою, ніж з ким-небудь іншим.

— А жінки?

Харрі окинув поглядом стійку. Деякі відвідувачі починали втрачати терпець.

— Це вже інша, теж довга історія. Давня історія. Після аварії у мене нікого не було. Я став таким собі самотнім вовком. Хто знає, може, я привабливий, лише коли вип’ю? — Харрі задумливо налив у каву ще молока.

— А чому тебе направили сюди, в Австралію?

— Дехто з керівництва, напевно, вирішив, що це якраз для мене. Як перевірка. Я так зрозумів, що коли не завалю всю справу, переді мною відкриються деякі перспективи в Норвегії.

— Гадаєш, це так важливо?

Харрі знизав плечима.

— Мало що на світі справді важливе, — він кивнув на інший кінець стійки. — Принаймні не важливіше, ніж випивка для того хлопця.

Бірґіта пішла, а Харрі залишився сидіти і дивитися в кухоль. Над полицями із спиртним висів телевізор. Показували