Читати книгу - "Фламандська дошка"

Фейхоо крутив у руці коробку сірників.

— Про що ви розмовляли, якщо моя цікавість не видасться вам надто брутальною?.. Сподіваюсь, ви поставитеся з розумінням і вибачите мені такого роду… гм… особисті запитання. Запевняю вас, це звичайна формальність.

Хулія зробила затяжку, а тоді заперечливо похитала головою.

— Здається, ви маєте мене за ідіотку.

Поліцейський примружив очі й трохи випростався на стільці.

— Вибачте, я не розумію, з чого ви взяли…

— Зараз я вам скажу, з чого я взяла, — Хулія буквально розчавила недопалок у купці скріпок, не звертаючи уваги на жалісний погляд, яким Фейхоо супроводив цей її рух. — Я не проти того, щоб відповідати на ваші запитання. Але перш, ніж ми продовжимо розмову, прошу сказати мені, посковзнувся Альваро чи ні.

— Насправді… — Фейхоо трохи знітився, — я не маю доказів…

— Отже, нам нема про що розмовляти. Однак, якщо ви гадаєте, нібито в цій смерті є щось непевне, і намагаєтеся розв’язати мені язика, то я відразу хочу дізнатися, що відбувається: ви допитуєте мене як підозрювану?.. У такому разі я негайно йду звідси або прошу викликати адвоката.

Поліцейський примирливо звів руки.

— Це було б передчасно. — Він криво посміхнувся й засовався на стільці, ніби знову добираючи потрібні слова. — Поки що офіційно вважається, що професор Ортега помер через нещасний випадок.

— А якщо ваші неперевершені експерти зрештою доведуть протилежне?

— Тоді… — Фейхоо зробив непевний жест: — Вас підозрюватимуть не більше, ніж будь-яку іншу особу, пов’язану з небіжчиком. Уявляєте, який це довжелезний список…

— У тому-то й справа. Я не знаю жодної людини, здатної вбити Альваро.

— Що ж, це ваше діло. Я дивлюся на це інакше: виключені з університету студенти, заздрісні колеги, покинуті коханки, ревниві чоловіки… — Він перелічував, загинаючи пальці, й замовк, коли пальців забракло. — Ні. Ви не можете не визнати важливості своїх свідчень.

— Чому? Ви відносите мене до категорії покинутих коханок?

— Я не збираюся заходити так далеко, сеньйорито. Але ви бачилися з ним за кілька годин перед тим, як він зламав череп… Чи йому зламали.

— Годин? — цього разу Хулія справді розгубилася. — Коли він помер?

— Три дні тому. У середу, між другою годиною дня та дванадцятою ночі…

— Цього не може бути. Тут якась помилка.

— Помилка? — вираз обличчя поліцейського змінився, тепер він недовірливо втупився в Хулію. — Помилки не може бути. Це висновок експертів.

— І все ж вони помилилися. На двадцять чотири години.

— Чому ви так вважаєте?

— Тому що в четвер увечері, наступного дня після нашої з ним розмови, Альваро прислав мені додому документи, які я просила.

— Що за документи?

— Про історію картини, з якою я зараз працюю.

— Ви одержали їх поштою?

— їх приніс кур’єр увечері того ж таки дня.

— Ви пам’ятаєте, з якої агенції він був?

— Так. З «Урбекспрес». Це було в четвер близько восьмої… Як таке пояснити?

Поліцейський скептично пирхнув собі у вуса.

— Ніяк. У четвер увечері Альваро Ортега був уже цілу добу мертвий, отже він не міг послати бандероль. Хтось… — Фейхоо зробив коротку паузу, щоб Хулія піймала його думку. — Хтось зробив це за нього.

— Хтось? Хто саме?

— Той, хто його вбив, якщо його вбили. Гаданий злочинець. Або злочинниця, — поліцейський із цікавістю глянув на Хулію. — Не знаю, чому до людини, яка скоїла злочин, ми завжди застосовуємо іменник чоловічого роду… — Тут йому в голову вочевидь прийшла якась думка. — А до цих документів, нібито надісланих Альваро Ортегою, не був раптом доданий якийсь лист або записка?

— Там були тільки документи, але логіка підказує, що їх прислав він… Я певна, тут якась помилка.

— Жодної помилки. Він помер. у середу, а ви одержали документи в четвер. Можливо, агенція припізнилася з врученням.

— Ні. Я певна, що ні. На штемпелі стояла та сама дата.

— Хтось був із вами того вечора? Я маю на увазі — якісь свідки?

— Навіть двоє: Менчу Роч та Сесар Ортіс де Посас.

Поліцейський втупився в неї. Його здивування виглядало щирим.

— Дон Сесар? Антиквар з вулиці Прадо?

— Він самий. Ви з ним знайомі?

Фейхоо якусь мить вагався, перш ніж ствердно хитнути головою. «Так, вони знайомі. Це пов’язано з його службою. Але він не знав, що Хулія та дон Сесар друзі».

— Як бачите.

— Авжеж.

Поліцейський постукав кульковою ручкою по столу. Він почувався незручно і мав на те причини. Як дізналася Хулія наступного дня з вуст самого Сесара, головний інспектор Касиміро Фейхоо не був зразковим службовцем. Його професійні зв’язки зі світом мистецтва та антикваріату давали йому змогу наприкінці кожного місяця до платні, яку він одержував за службу в поліції, додавати непоганий куш. Час від часу, коли знаходили партію вкрадених мистецьких творів, якийсь із них зникав через задні двері. У цих операціях брали участь довірені посередники, які платили Фейхоо певний відсоток від свого прибутку. І — такі вже примхи долі — одним із цих посередників був Сесар.

— Хоч би там як, — мовила Хулія, котра поки що не знала подробиць біографії старшого інспектора, — гадаю, наявність двох свідків нічого не доводить. Я могла сама послати собі ці документи.

Фейхоо мовчки хитнув головою, але тепер у його погляді було більше остороги. А ще в його очах — як зрозуміла Хулія згодом, із суто практичних міркувань — з’явився новий вираз поваги.

— Авжеж, уся ця справа дуже дивна, — нарешті озвався він.

Хулія дивилася просто себе. На її думку, все це було вже не дивним, а зловісним.

— Не розумію тільки, хто міг бути зацікавленим у тому, щоб я одержала ці документи.

Фейхоо, прикусивши нижню губу, дістав із шухляди записника. Вуса в нього знову опустилися — безсило і стурбовано, — поки він, здавалося, зважував усі «за» та «проти» цієї ситуації. Поліцейського вочевидь пригнічувало скрутне становище, в яке він потрапив.

— А це, — пробурмотів він, знехотя починаючи занотовувати їхню розмову, — це, сеньйорито, ще одне гарне запитання.

Вона постояла на порозі, відчуваючи на собі цікавий погляд охоронця в поліцейському мундирі. На іншому боці бульвару з-за дерев прозирав неокласичний фасад музею, освітлений потужними прожекторами, схованими в довколишніх сквериках серед лавок, статуй та кам’яних фонтанів. Мрячив дрібний, ледь помітний дощик, але цього було досить, щоб від мокрого асфальту відбивалися вогники автівок та вогні світлофорів, що неухильно змінювали кольори — зелений, жовтий, червоний.

Хулія підняла комір шкіряної куртки й пішла тротуаром, вслухаючись у відлуння своїх кроків у порожніх під’їздах. Машин майже не було, лише зрідка