Читати книгу - "В сталевих грозах"

і, зазираючи в усі кутки, бігав туди-сюди, в той час як зловтішні побратими, яких він ганяв на муштрі, сповіщали, що запах газу посилюється. Врешті-решт я віддав йому свою другу дихальну капсулу, й він цілу годину сидів навпочіпки за грубкою, що диміла немилосердно, заткавши носа й сопучи крізь свій патрубок.

Того ж дня я втратив пораненими в селі двох людей з моєї чоти: Гассельманові рушницею прострелили руку, а Машмаєра шрапнель поранила в шию.

Тієї ночі нападу так і не було; та все ж, полк знову втратив двадцять п'ять бійців убитими й багато пораненими. 15-го і 17-го нам довелося витримати чергові дві газові атаки. 17-го нас змінили, й ми потрапили в Душі під два важкі обстріли. Один з них застав нас зненацька у фруктовому саду під час офіцерської наради під головуванням майора фон Яроцкі. Попри небезпеку, дуже смішно було бачити, як товариство дременуло навсібіч, шпортаючись, з неймовірною спритністю продираючись крізь живопліт, і блискавично поховалося в усіх можливих шпарках. Одним снарядом в саду моєї квартири вбило маленьку дівчинку, що порпалася у вигрібній ямі.

20 липня ми заступили на позицію. 28-го ми з фенрихом Вольґемутом і єфрейторами Бартельсом та Біркнером умовилися на патрулювання. У нас не було ніякої мети, хіба що трохи посновигати між загородженнями й поглянути, що там нового на нічийній землі, бо на позиції вже поступово робилося нудно. По обіді до мене в бліндаж навідався офіцер шостої роти, лейтенант Браунс, що прийшов мене підмінити, й приніс доброго бургундського. Коло півночі ми перервали посиденьки; я пішов у окоп, де в темному закутку траверса вже зібрались мої супутники. Вишукавши кілька сухих ручних гранат, я в чудовому гуморі переліз через загороду, а Браунс гукнув мені навздогін: «Кулю в шию і в живіт!»

Невдовзі ми вже підкралися до ворожої загороди. Тут же перед нею, у високій траві, нами був виявлений досить міцний, добре ізольований дріт. Мені ця знахідка здалася важливою, і я дав команду Вольґемуту відрізати шматок і забрати з собою. Доки він, за відсутності іншого інструменту, мучився з цим за допомогою ножиць для сигар, просто перед нами у дроті щось дзенькнуло; виринуло кілька англійців і взялися до роботи, не помічаючи наших втиснутих в траву фігур.

Пам'ятаючи лиху науку з попередньої вилазки, я майже нечутно видихнув: «Вольґемут, гранатою їх!»

— Пане лейтенанте, може, хай ще трохи попрацюють!

— Це наказ, фенриху!

Навіть в цій пустелі ця формула не втратила свого несхибного впливу. З фатальним відчуттям чоловіка, що пускається в непевну пригоду, я почув поряд сухе потріскування запальника й побачив, як Вольґемут, намагаючись якомога менше висуватися, пустив гранату просто по землі. Вона зупинилася в чагарнику, майже поміж англійцями, які, здавалося, так нічого й не помічали. Минуло кілька секунд найвищої напруги. «Бааабах!» Спалах освітив постаті, які порозліталися навсібіч. З криком: «You are prisoners!»[15] ми, як тигри, кинулись у білу хмару. Безжальне дійство розгорнулось за лічені долі секунди. Я наставив пістолет просто в чиєсь лице, що блідою маскою мерехтіло з темряви. Якась тінь з пронизливим скриком впала навзнак в загородження. То був жахливий крик, щось ніби: «Уаааг!» — який вихоплюється хіба в людини, що перестрілася з привидом. Зліва від мене Вольґемут розрядив весь пістолет, в той час як Бартельс у замішанні жбурнув наосліп гранату поміж нас.

При першому ж пострілі обойма вискочила з руків'я мого пістолета. Я стояв, горлаючи, перед англійцем, який з жахом втискався спиною в колючу загороду, й знову й знову намарно натискав на спусковий гачок. Не лунало жодного пострілу — це було, наче у в'язкому сні. В окопі перед нами заметушилися. Залунали окрики, затарахкотів кулемет. Ми кинулись назад. Я ще раз зупинився в якійсь вирві й скерував пістолет на тінь, що наступала мені на п'яти. Цього разу відмова пістолета виявилась благословенням, бо то був Біркнер, а я думав, що він давно вже попереду.

Отож ми щодуху помчали до нашого окопу. Біля нашого загородження кулі свистіли вже так, що мені довелося застрибнути в залиту водою і захаращену колючим дротом мінну вирву. Гойдаючись на хисткому колючому дроті над поверхнею води, я чув, як кулі велетенським бджолиним роєм проносяться наді мною, а дротяне потороччя й металеві осколки шмагають по укосах вирви. Через пів години, коли вогонь ущух, я перебрався через наше загородження і під радісні вітання застрибнув до окопу. Вольґемут і Бартельс уже були там; ще за півгодини повернувся й Біркнер. Всі раділи зі щасливого кінця і шкодували лише, що такий жаданий бранець і цього разу вислизнув. Те, що ця пригода ще й як подіяла на нерви, я помітив лишень, коли, клацаючи зубами, лежав на койці в бліндажі й, попри виснаження, ніяк не міг заснути. У мене було радше відчуття найвищої і найнапруженішої бадьорості, так ніби десь у тілі невпинно дзеленчав електричний дзвіночок. Наступного ранку я ледь звівся на ноги, бо через усе коліно, на якому вже було кілька історичних близн, тягнулася довга подряпина від дроту, а в другій стирчав осколок пожбуреної Бартельсом гранати.

Ці короткі вилазки, в яких треба було міцно тримати себе в руках, були добрим засобом загартувати волю і перебити одноманітність окопного існування. Солдат передусім не має нудитися.

11 серпня перед сільцем Берль-о-Буа гасав вороний рисак, якийсь ополченець скосив його трьома пострілами. Англійський офіцер, від якого утік кінь, мабуть, скривився на цей вид. Вночі стрільцеві Шульцу в око влетів осколок піхотного снаряду. Помножилися втрати й у Монші, бо скошені артилерійським вогнем мури давали все менше захисту від наосліп випущених кулеметних черг. Ми взялися обкопувати село ровами, а в найнебезпечніших місцях ще й зводили нові мури. У здичавілих садках дозріли ягоди, і смакували вони тим солодше, що ласувати ними можна було тільки під дзумкіт сліпих куль.

12 серпня — довгоочікуваний день, коли вдруге за цю війну я міг поїхати у відпустку. Та тільки-но я вдома трохи відігрівся, як навздогін мені вже примчала телеграма: «Негайно повертатися, докладніше про все в комендатурі Камбре». Через три години я вже сидів у потязі. Дорогою до вокзалу повз мене неквапно пройшли три дівчини у світлих сукенках, з тенісними ракетками під пахвою — осяйне прощальне вітання життя, яке я згадуватиму ще довго.

21-го я знов був у добре знайомій місцевості, на дорогах якої внаслідок відкомандирування 111-ї та прибуття нової дивізії аж кишіло від люду. Перший батальйон розквартирувався в селі Екус-Сен-Мен, руїни якого через два роки ми