Читати книгу - "В сталевих грозах"

Наступного ранку ми були просто-таки приголомшені слідами, залишеними газом. Велика частина рослин зів'яла, навколо все було всіяне мертвими слимаками й кротами, а в коней зв'язкових вершників, що стояли в Монші, з морд та очей текла мутна рідина. Розсіяні скрізь патрони й осколки снарядів укрилися шляхетною зеленою патиною. Навіть в Душі далася взнаки ця хмара. Цивільне населення, налякане такими справами, зібралося перед ставкою полковника фон Оппена й вимагало протигазів. Їх посадили на вантажівки й завезли подалі в тил.

Наступну ніч ми знову провели в копальні; увечері я дістав повідомлення, що о 4:15 мають привезти каву, бо один англійський перебіжчик сповістив, нібито о п'ятій почнеться атака. І справді, щойно вранці нас побудили люди, які верталися з кавою, як почувся уже знайомий нам крик: «Газова атака!» Надворі в повітрі витав солодкавий запах; як ми довідалися згодом, цього разу нас вирішили пригостити фосгеном[13]. По всій дузі Монші лютував сильний ураганний вогонь, який, втім, незабаром ущух.

Бадьорий ранок прийшов на зміну цій тривожній годині. З 6-ї траншеї на сільську вулицю вийшов лейтенант Брехт, з рукою, обмотаною скривавленими бинтами, в супроводі якогось чоловіка з насадженим багнетом і полоненим англійцем. У штаб-квартирі «Захід» Брехта тріумфально зустріли, й він розповів ось що:

О п'ятій англійці пустили на нас хмари газу й диму, а опісля щільно обстріляли окопи снарядами. Наші, як звичайно, повистрибували з прикриття ще під вогнем і втратили при цьому понад тридцять убитими. Потім, приховані хмарами диму, виринули два потужні англійські патрулі, один з яких проник в окоп і забрав зі собою пораненого підофіцера. Другий же перестріляли ще перед загородженням. Єдиного, кому вдалося перелізти через дріт, Брехт, який перед війною вів життя плантатора в Америці, схопивши за горлянку, привітав словами «Come here, you son of a bitch!»[14] Цього єдиного тепер почастували вином, і він напівперелякано-напівздивовано поглядав на щойно порожню сільську вулицю, яка тепер кишіла солдатами, що йшли по їжу, санітарами з ношами, з вістовими й просто цікавими. То був високий, зовсім молодий чоловік зі золотаво-русявим волоссям і свіжим дитячим личком. «Яке лихо, що доводиться вистрілювати таких парубків», — подумав я, дивлячись на нього.

Незабаром на перев'язочний пункт прибула ціла валка нош. Багато поранених надходило також із Монші-Півдня, бо ворогові вдалося здійснити нетривалий прорив на відрізку «Е». Серед цих вторгненців мав бути один якийсь геть відчайдух. Він непомічений застрибнув до окопу й бігав позаду постових, що на своїх місцях спостерігали за переднім краєм. По черзі наскакував зі спини на обмежених протигазами в полі зору захисників і, заваливши якусь їх частину булавою чи прикладом, так само непомітно повернувся на англійську лінію. Розчищаючи окоп, ми знайшли вісьмох постових з роздробленими потилицями.

Приблизно п'ятдесят нош, на яких лежали, стогнучи, люди з білими, просякнутими кров'ю пов'язками, виставили перед кількома спорудженими з хвилястої бляхи арками, під якими із закасаними рукавами порався лікар.

Якийсь молодесенький хлопчина з посинілими губами, що лихим передвістям проступали на білому, як сніг, лиці, скімлив: «Мене надто сильно… я вже не… я — вми — раю». Товстун-санітар співчутливо дивився на нього і раз по раз мурмотів утішне: «Ну-ну, товаришу!»

Хоч цю невеличку атаку, що мала зв'язати наші сили на користь наступу на Соммі, англійці готували численними обстрілами й газовими атаками, до рук їм потрапив лише один, до того ж поранений полонений. Зате перед нашим дротом лежало чимало їхніх убитих, щоправда, й наші втрати були значні: на той день вони становили для полку понад сорок загиблих, серед них три офіцери, і багато поранених.

По обіді наступного дня ми нарешті на кілька днів повернулись у наше любе Душі. Ще того ж вечора ми відсвяткували щасливий перебіг цієї акції кількома ще й як заслуженими пляшками.

1 липня нам припало скорботне завдання поховати на церковному подвір'ї частину наших полеглих. Тридцять дев'ять дерев'яних трун, з виведеними на необтесаних дошках олівцем іменами, опустили поряд у яму. Парох говорив, що «вони змагалися добрим змагом», розпочавши словами: «Ґібралтар — ось ваш знак, і, воістину, ви стояли, як скеля в бурхливому морі!».

В ці дні я навчився цінувати людей, з якими мені судилося провести ще два роки війни. Тут ідеться про одну акцію англійців, навряд чи навіть згадувану у військових повідомленнях, але з якою нам довелося мати справу на відрізку, не розрахованому на великий наступ. При цьому для залоги йшлося, властиво, лише про те, щоби зробити кілька кроків, а саме — подолати коротку відстань, що відділяє пости від входів до штольні. Та зробити ці кроки слід було саме в мить найзапеклішого вогню, що готує наступ, і відчути її хіба що інтуїтивно. Ця темна хвиля, що в ті ночі часто й без наказів, віддавати які не було змоги, крізь лютий вогонь напливала до бруствера, залишилася в моїм серці прихованим символом людської відданості.

З особливою силою вкарбувався в моїй пам'яті образ розтерзаної, оповитої димом позиції, якою я проходив відразу після атаки. Денні пости були вже на своїх місцях, але окопи ще не прибрані. Тут і там помости були вкриті полеглими, а поміж ними, ніби проростаючи з їхніх тіл, уже стояла під багнетами нова зміна. Ця картина викликала дивне заціпеніння — так ніби на якусь мить зникла різниця між життям і смертю.

Увечері 3 липня ми знову повернулися на передову. Було відносно спокійно, втім, невеличкі ознаки свідчили про те, що в повітрі щось витає. Біля млина щось невпинно гуркотіло й грюкало, так ніби обробляли метал. Часто ми перехоплювали загадкові, скеровані на передову якомусь англійському саперному офіцеру, телефонні розмови про якісь газові балони та вибухівку. Від світанку й до останнього променя сонця англійські літаки щільною повітряною заслоною загороджували обоз. Обстріл окопів був значно сильніший, ніж звичайно; відбулася також дуже підозріла зміна мішені, так ніби пристрілювалися нові батареї. Тим не менше, 12 липня нас без якихось особливих прикрощів підмінили, й ми залишались в резерві у Монші.

13-го ввечері наші бліндажі в садах обстріляли з 24-сантиметрових корабельних гармат, велетенські снаряди яких гуркотіли по суворо пласких траєкторіях. Вони розліталися з воістину жахливим громом. Вночі нас розбудили жвавий вогонь і газова атака. Отож ми сиділи в бліндажі довкола грубки, у натягнутих протигазах, усі, крім Фоґеля, який не міг знайти свого