Читати книгу - "Червоногрудка"

Старий зітхнув:

— Я можу тобі чимось допомогти?

— А що, схоже на те? — П’яниця розвів руками і вишкірив у посмішці рідкі зуби.

— Я думаю, так, — сказав старий і оглянув себе. — Пройдімось. Не люблю свідків.

— Що?

— Не люблю свідків.

— A-а. А куди ж нам?

Старий поклав руку йому на плече:

— Ходімо.

— Show me the way[24], друже, — хрипко проспівав п’яниця і засміявся.

Вони зайшли під арку біля піцерії «У Герберта», де, невидимі з вулиці, стояли в ряд сірі пластикові сміттєві баки.

— Сподіваюся, ти ще нікому не встиг сказати, що бачив мене?

— Та ти що? Я взагалі спершу подумав, що мені примарилося. Привид серед білого дня. «У Герберта»!

Він голосно розреготався, але сміх скоро перейшов у мокре бухикання. Він зігнувся і так стояв, спершись об стіну, поки кашель не вщух. Потім випростався, витер слину в куточках рота.

— А кому скажи — миттю запроторять куди слід…

— Скільки тобі треба, щоб ти й далі мовчав?

— Треба, треба. Я бачив, як те стерво взяв тисячний папірець з газети, яку ти приніс…

— Ну?

— Але скількись же в тебе залишилося?

— Ну то скільки?

— А скільки в тебе є?

Старий зітхнув, ще раз озирнувся, щоб переконатися, що немає свідків. Потім розстебнув пальто і сунув руку за пазуху.

Сверре Ульсен сягнистим кроком перейшов Юнґсторґет і перестрибнув через зелений пластиковий мішок. Усього двадцять хвилин тому він сидів у «Герберта», блідий і в дірявих чоботях, а тепер виступав у нових, блискучих армійських «Комбат бутс», куплених у магазині «Цілком таємно» на Генрік-Ібсенс-ґате, та ще й з конвертом, у якому лежали ще вісім новеньких, хрустких тисячних купюр. І ще десять він отримає потім. Справді-бо, як тільки можуть змінитися справи. Цієї осені він був уже приготувався до того, що його запроторять до в'язниці на три роки, і раптом його адвокат заявляє, що та гладка тітка з суду неправильно принесла присягу!

Сверре зробилося так добре, що він уже зібрався запросити за свій столик Халле, Ґреґерсена і Квінсета, замовити їм пива — просто щоб подивитися на їхню реакцію. Так, чорт забирай!

Він перетнув Пльоєнс-ґате попереду пакистанки з дитячою коляскою і посміхнувся їй, от диявол! Він уже підходив до дверей «Герберта», аж раптом подумав, що пакет із старим взуттям треба б викинути. Він зайшов під арку, підняв кришку одного з величезних сміттєвих баків і поклав пакет поверх іншого сміття. Він уже йшов назад, але тут побачив, що між двома ящиками стирчить пара ніг. Він озирнувся. На вулиці нікого. Хто б це міг бути: наркоман, п’яниця? Він підійшов ближче. Там, звідки стирчали ноги, баки були присунені один до одного впритул. Він відчув, що серце забилося швидше. Деякі наркомани стають буйними, якщо їх потривожити. Сверре став на достатній відстані і штовхнув один з баків, так що він від’їхав убік.

— Чорт!

Забавно, але Сверре Ульсен, який сам трохи не вбив людину, ніколи раніше не бачив мерців. А ще забавніше, що від цього видовища він сам трохи не впав. Людина, яка сиділа спершись спиною на стіну, вирячивши очі в різні боки, була мертвою, як сама смерть. І причина смерті була зрозуміла. На шиї посміхалася червона паща — чоловікові перерізали горлянку. Хоча зараз кров тільки слабо сочилася, було видно, що спочатку вона, напевно, била цівкою, бо весь його червоний светр промок і злипнувся від крові. Сморід сміття й сечі став нестерпимим, і Сверре відчув у горлі смак жовчі перш, ніж назовні вийшли обидві склянки пива і піца. Потім він стояв, спершись на сміттєвий бак: блював і блював на асфальт. Носки чобіт стали жовтими від блювотини, але він не звертав на це уваги. Він ніби припав очима до маленького червоного струмочка, який, поблискуючи в тьмяному світлі, збігав униз, шукаючи найнижче місце на поверхні бруківки.

ЕПІЗОД 21

Околиці Ленінграда, 17 січня 1944 року

Російський винищувач «Як-1» загуркотів над головою Едварда Мускена, коли той, згорбившись, біг через траншею.

Звичайно від цих винищувачів не було великих проблем, — схоже, у росіян скінчилися бомби. Недавно він чув таке, ніби на завдання вони дають пілотам ручні гранати, щоб ті бомбили їхні позиції!

Едвард прибув на ділянку «Північ», щоб доставити листи хлопцям і дізнатися останні новини. Всю осінь надходили ці вбивчі повідомлення про втрати і відступи по всьому Східному фронту. Ще в листопаді росіяни знову зайняли Київ, а в жовтні вони трохи не оточили німецьку Південну армію біля Чорного моря. Те, що Гітлер перекинув частину військ на Західний фронт, не полегшувало становища. Та найнеймовірніше Едвард почув сьогодні. Два дні тому генерал-лейтенант Гусєв розпочав масований наступ від Оранієнбаума, на південь від Фінської затоки. Едвард пам’ятав Оранієнбаум — це був усього лише маленький плацдарм, який вони проходили, коли йшли на Ленінград. Вони дозволили росіянам знову зайняти його, тому що він не мав жодного стратегічного значення! А тепер російський Іван зміг зібрати цілу армію довкола Кронштадтської фортеці, і, якщо вірити донесенням, «катюші» зараз безперервно обстрілювали німецькі позиції, тож від густого ялинника, що ріс там раніше, залишилися лише тріски. До них і справді вже кілька ночей поспіль долинала здаля музика цих сталінських органів, але він не знав, чи насправді все так погано.

Дорогою Едвард зайшов до лазарету — навідати одного зі своїх хлопців, який втратив ногу, підірвавшись на міні на нічийній смузі, але медсестра, крихітна естонка зі змученими синіми очима в таких темних очницях, що здавалося, ніби вона в масці, тільки похитала головою і сказала те німецьке слово, яке, напевно, тепер говорила найчастіше: «Tot»[25].

Мабуть, у Едварда був справді роздосадуваний вигляд, тому що вона, намагаючись якось його підбадьорити, вказала на ліжко, де, напевно, лежав інший норвежець.

— Lebert[26], — сказала вона і посміхнулася. Але очі в неї, як і раніше, залишалися змученими.

Едвард не впізнав людину, яка спала в ліжку. Та побачивши блискучу білу шкіряну куртку, що висіла на стільці, він відразу зрозумів, хто перед ним: сам ротний Ліндві з полку «Норвегія». Людина-легенда. І тепер він лежить тут! Цю новину він вирішив хлопцям не розповідати.

Ще один винищувач проревів над його головою. Звідки раптом взялися всі ці літаки? Минулої осені здавалося, що в Івана їх більше не залишилося.

Він забіг за ріг і побачив перед собою скорченого Дале, який стояв до нього спиною.

— Дале!

Дале не обертався. Після того як у